Ідеальний чоловік. Та не для мене
— Оксан, подивись на нього! — шепотіла сусідка Валентина Петрівна, киваючи на ділянку навпроти. — От чоловік так чоловік! Квіти дружині купує щотижня, машину вимив світлоранку, щоб Катерину до роботи відвезти. А твій де?
Оксана механічно помішувала борщ, не відриваючись від плити. За вікном справді маячив Антін Семенович із сьомого будинку, що обережно висаджував розсаду помідорів, на лавці поруч лежав букет яскраво-червоних троянд.
— Валю, годі тобі, — втомлено проказала Оксана. — У кожного своє життя.
— Яке своє? — обурилася сусідка, присідаючи за кухонний стіл. — Ти на нього глянь пильно! Город у нього як з картинки, дружину боготворить, онуків щої неділі катає на велосипеді. А Катерина яка щаслива! Учора стріла її біля крамниці, так вона мені жменю часу розповідала, як Тонько їй вечорами ноги розтирає.
Оксана поморщилася. Антін Семенович Тарасенко справді був взірцевим чоловіком. Про це болтали всі сусідки, про це знала вся вулиця. Він першим розчищав сніг не лише зі своєї ділянки, а й у сусідів-пенсіонерів. Допомагав лагодити паркани, позичав інструменти, ніколи не піднімав голосу на дружину.
— А мені що з того? — Оксана вимкнула плиту й повернулась до сусідки. — Мій Василь теж добряча людина.
Валентина Петрівна перетнулася.
— Добряча! Учора о десятій вечора музику врубив на повну, у мене онучка прокинулась та плакала до схід сонця. А позавчора його машину всю дорогу перегородила, Петрович ледь прослизнув.
— Просто в нього був поганий настрій, — обстоювала Оксана, хоч сама чудово розуміла, що виправдання звучать ніяково.
Василь і справді не був ідеальним чоловіком. Міг забути про день народження, лишити брудний посуд у мийці на тиждень, витратити півзарплати на вудочки. Та Оксана кохала його таким, який він є. Кохала його неуклюжі спроби зробити сніданок, коли вона хворіла. Кохала, як він сопів уві сні. Кохала навіть звичку розкидати шкарпетки по всій спальні.
Після відходу сусідки Оксана вийшла до городу поливати огірки. Крізь паркан доносилася тиха розмова Антіна Семеновича з дружиною.
— Катерин, може тобі стільця винести? Не сиди навколішках, спину надірвеш.
— Не треба, Тоню, я швидко суничку перевірю.
— Тоді я заварю чай. З лимоном чи з варенням?
— З варенням, милий.
Оксана мимоволі порівняла цю розмову з ранковим діалогом зі своїм чоловіком:
— Василю, сніданок готовий!
— Зараз! — крикнув він із ванної кімнати, потім додав: — А кава є?
— Розчинна у банці, сама знайдеш.
— Та де ж вона…
Нарешті Василь пішов на роботу, випивши лише чай, бо шукати каву було ліньки, а Оксана цілий день лаяла себе за те, що не поставила йому кухоль заздалегідь.
Вечором, вкладаючи спати онучку Со
Він незграбно торкнувся її руки, і Марина усміхнулась – поміж їхніми недоречними словами й мировим чаєм у ліжку було щось їй рідне, їхнє власне щастя в тому, що знайшли.
