Олене в голосі дзвеніла злість:
– Тебе тут немає! Розумієш? У цій родині тебе вже нема!
Михайло пробував втрутитись:
– Лено, заспокойся…
Але дружина перебила:
– Не втручайся! Твоєю мовчанкою ти довгими роками давав зрозуміти їй, що довільна вчинки дозволені!
Ганна стояла на порозі вітальні, бліда, тремтячими губами, але з гордовитим поглядом, стискаючи подорожню торбу.
– Гаразд, мамо. Як скажеш.
– Не називай мене мамою! – вибухнула Олена. – Донька в мене єдина, і це не ти!
Михайло важко опустився у крісло, сховавши обличчя в долонях. Ганна зиркнула на батька, чекаючи захисту. Та лиш мовчанка.
– Тату? – покликала ледве чутно.
– Галю, може не варто так гостро? – Михайло підвів голову. – Поговорімо спокійно.
– Про що? – Олена схопила фотографію зі стола й шпурнула об підлогу. Скло розлетілось. – Вона принесла нам сором! Увесь Ромни пальцями показує!
Ганна поглянула на розбиту рамку: спільний святковий знімок, усміхнені, щасливі. Тепер це було жорстоке глузування.
– Мам… Олено Петрівно, я не винна, що воно так сталось.
– Не винна?! – мати підійшла на крок. – Ти зустрічаєшся з одруженим! Руйнуєш чужу родину! Тепер ще й дитина від нього!
Ганна мимоволі торкнулась живота. Термін малий, але новина вже облетіла містечко.
– Я його люблю, – тихо сказала вона.
– Любиш! – передражнила Олена. – Сорокарічного дядька з трьома дітьми! Знайшла чим особливим привабити, щоб кинув дружину?
Ганна зблідла ще більше.
– Він мене кохає. Житимем разом.
– Де? – їдко спитала мати. – Тут? У моїй домівці? Гадаєш, я дозволю тому… тому…
– Лено, досить, – встряв Михайло. – Вона все ж наша дитина.
– Наша?! – Олена обернулась до чоловіка. – Я не народжувала таких доньок! Виховувала, інститут оплатила, роботу здобула. А вона що? Зчепилась з першим-ліпшим!
Ганна поставила торбу на підлогу.
– Віктор не перший-ліпший. Ми знайомі більше року.
– О, більше року! – мати сплеснула руками. – Значить, цілий рік дурила мене! Казала – на роботі затримуюсь, а сама до коханця бігла!
– Я не дурила, просто…
– Просто не казала? Це й є брехня!
Михайло підвівся й підійшов до вікна. За шибками моросив дощ, сірі хмари нависли над стріхами.
– Галю, – сказав він, не обертаючись, – а що Віктор твій каже? Дійсно розлучається?
– Авжеж, – відповіла Ганна. – Подав до суду.
– Подав до суду, – віддзеркалила Олена. – А родину вже зруйнував. Діти без тата лишаться.
– У них не було кохання, – намагалась пояснити Ганна. – Жили як чужоземці. Віктор каже, одружився з розрахунку.
– Звісно каже! – засміялась мати. – Усі одружені чоловіки так кажуть! Дружину не люблять, дітей не жадали, одружились по неволі! А потім, нагулявшись з коханкою, повертаються додому!
– Віктор не такий, – уперто відповіла донька.
– Усі такі! – відрубала Олена. – Гадаєш, життя не знаю? Бачила таких чимало! Обіцяють золоті гори та зникають, як лише почують про вагітність!
Ганна здригнулась.
– Він знає. І дуже радий.
– Радий? То де ж він тепер? Чому не прийшов із тобою? Не захищає кохану?
– Він… в дорозі. Повернеться за тиждень.
– Дуже вчасно, – їдко зауважила Олена. – Відправився саме тоді, коли правда випливла.
Ганна опустила очі. Вона й сама дивувалась його від’їзду того дня, та Віктор пояснив: справа запланована давно, скасувати неможливо.
– Лено, може не квапімо висновками? – попросив Михайло. – Даймо Галяні часу розібратись.
– Розібратись? – дружина подиви
І в цю мить Харитина раптом усвідомила, що її справжня родина починається саме зараз — з дитиною під серцем та мужністю зіткнутися з правдою, а не у безпеку батьківських стін.