Віктор стояв перед знайомими дверима й не міг наважитись дзвонити. У руці тримав велику сумку з речами, у кишені куртки брязчали квартирні ключі, які він не рішувався дістати.
Три дні тому він вийшов звідси після чергової сварки, гримнув дверима й скрикнув дружині, що більше не повернеться. Соломія тоді кинула йому вслід капці й закричала, щоб ішов куди душа забажає. Звичайна родинна перепалка, яких у них було безліч за тридцять років шлюбу.
Та цього разу щось пішло не так.
Віктор натиснув дзвінок. За дверима почулись кроки, потім голос Соломії:
– Хто там?
– Це я, Соло. Відчиняй.
Тиша. Довга, неприємна тиша.
– Чуєш мене? – повторив Віктор.
– Чую, – холодно відповіла дружина. – Що тобі треба?
– Як що? Додому прийшов.
– Це вже не твій дім.
Віктор остолопів. За тридцять років спільного життя Соломія ніколи не заходила так далеко, навіть у найзапекліших сварках.
– Соло, годі дурниць. Відчини, поговоримо спокійно.
– Не відчиню. І говорити не буду.
– Що з тобою? Чого цей «йой-йой»?
– Сам добре знаєш чого.
Віктор дійсно знав. Три дні тому Соломія знайшла в кишені його куртки номер телефону, написаний жіночою рукою. Банальна історія: хоч і дала та телефон колега з бухгалтерії, Катерина Павлівна, щоб перетелефонувати з приводу наради, але пояснити це скаженій дружині виявилося неможливо.
– Соло, я ж пояснював! Це Катерина Павлівна з бухгалтерії. Справа робоча.
– Робоча, кажеш, – почувся її голос з-за дверей. – О десятій вечора робоче?
– Яка десята? Я ж їй не телефонував!
– Бреш. Бачила в твоєму телефоні.
Віктор відчув, як усе всередині стиснулося. Він дійсно дзвонив Катерині Павлівні, але зовсім з іншого приводу. Донька колеги вступала до інституту, де працював його знайомий, і він пообіцяв слово замовити. Звичайна людина до людини, без жодного натяку.
– Соло, відчини – усе поясню зрозуміло.
– Ні. Пояснюй звідси.
Віктор озирнувся. На сходовому майданчику могли з’явитися сусіди, а він не хотів родинні чварі на люди виносити.
– Гаразд, слухай. Телефонував Катерині Павлівні, це правда. Але не те, про що ти думаєш. У неї донька вступає до медінституту, а там мій приятель працює. Я обіцяв поговорити.
– І ти гадаєш, я цю казку повірю?
– Це не казка, а правда!
– Правда? Чому тоді мені нічого не казав? Чому приховував?
Віктор зніяковів. Він дійсно не розповідав дружині про прохання колеги. Не з поганих намірів, просто не вважав потрібним у робочі дрібниці її втягувати.
– Не приховував. Звичайна робота.
– Ага, звичайна. А ще що звичайне? Розкажи, навіщо ти з нею після роботи у кав’ярні сидів?
У Віктора серце кинулось у підлогу. Звідки Соломія про це знала?
– Звідки ти…
– Сусідка Проскура бачила. Каже, сиділи ніби голубки, за руки тримались.
– Ми за руки не тримались! – обурився Віктор. – І сиділи півгодини. Вона кавою почастувала за допомогу з донькою.
– Звичайно, почастувала. Зараз такі вдячні ходять.
У голосі Соломії було стільки злості, що Віктор зрозумів – просто так вона його не впустить.
– Соло, кохана, сама подумай. Навіщо мені інші жінки? Ти у мене є, наша родина є.
– Була родина. А тепер немає.
Володимир стояв під дверима рідного дому, але вже знав, що ключі в кишені лишаться марними. Тетяна, навпроти колишньої теплоти прийняття, промовила сухим тоном: “Сходи за нотатусом, я оформила розлучення”. Шум ліфта прикрив його зойк, тоді як сльоза, що впала на ламінований ленолеум у під’їзді, ставла крихтою тридцятирічного шлюбу, який розсипався не через зраду чи ненависть, а через неміч бачити життя один одного за стіною власних побоювань. Тепер у папері з державним гербом він прочитав те, що не відчув у її байдужих очах минулого вечора: *іноді навіть добре зроблена помилка стоїть більше за всю правду світу*. Згорнутий документ на спинній полиці синового авто загойдувався у ритмі вибоїн, наче підтверджуючи холодений запах формаліну, що протиснувся крізь зачинені кватирки — він ледь відрізнявся від запаху найближчої сміттєвої баки, куди учора Тетяна викинула його найкращий піджаковий набір. Львів за вікном ховався за осіннім млою під лемківську сумовітку по радіо, коли син, не витримавши тиші, ледь чутно зауважив: “Тату, мама таки позвонила…” — але телефон Володимира лежав у креденці на 320 гривень із картатим чохлом, куди синьою ручкою дружина колись вивела “Вовчику”. Він не відчиняв його, бо знав: на екрані вже не буде знайомого слідку рум’яних губ на пляшці води — лише суха смс: “Забери речі дівчини до п’ятої. Місця в шафі бракує”. Те саме місце, де ще вчора лежали його краватки-метелики, тепер, ймовірно, зайняла коробка із написом “Очищення”. Ліхтар за вікном кинув на сина жовту пляму, і Володимир непомітно витрусив на долоню абонентський тариф Тетяни, зашитий в підкладку плаща — єдине, що вона не викинула, бо не знала про його існування. *Ти завжди любив таємниці*, прошепотів йому вітер із Карпат, коли номер зник у темряві лісосмуги — так само, як колись їхня молодість на хуторі під Горинем. Палаючий місток над Збручем, який роз’єднав не тільки його з минулим, а й сина з онуками Наталички, яка зараз стукала в двері батькового будинку з потуженими очима й шепотом: “Мама… вона продає квартиру”. На смарагдовий паркет впав ключ із брелоком-півником — той самий, що колись Тетяна привезла з ярмарку в Сороках на їхнє срібле весілля. *Де ваша любов, там і ваш скарб*. Він нахилився підняти його, але пальці розкрилися, і дарунок впав у щілину між старими дошкатими плитами — туди ж, де зникли їхні тридцять років. По вулиці проїхала насмішливо гарна лавочка з оголошенням: “Продається двокімнатна з гарним ремонтом — привід: відраза”.
