Ще те горе, що не відпускає
Марічка Павлівна обтерла пил з рамки фотографії, де вона сама в білому халаті серед колег. Молода, посмішкувата, повна надій. Тоді здавалося, все життя попереду, стане чудовим лікарем, рятуватиме людей, і всі їй вдячні будуть.
— Мамо, ну знов за старе? — голос доньки долинув із коридору. — Приберіть ті фото, коли ласка! Нащо себе мучите?
— Не твоя справа, Оленко, — буркнула Марічка Павлівна, але руки все одно затремтіли. — Іди краще посуд помий.
Оленка увійшла у кімнату, сіла поряд з матір’ю на диван.
— Мамо, ну годі вже! Скільки років минуло, а ви все не забудете. Ніхто того випадку, окрім вас, уже й не пам’ятає.
— Не пам’ятають? — гірко усміхнуласься Марічка Павлівна. — А Зінаїда Дмитрівна пам’ятає. Учора стріла її в магазині, наче й не побачила. Пустить пил у вічі.
— Та може, просто не примітила! Чи окуляри вдома забула. Мамо, та годі вже себе шматувати!
Марічка Павлівна поставила рамку на місце й відвернулася до вікна. За шибкою дрібний дощик стелився, такий же похмурий, як і її настрій. А колись-то вона його любила, казала, що він усе погане змиває…
Все почалося тридцять років тому, коли Марічка Павлівна працювала дільничним терапевтом у містечку Бережани. Молода, жвава, старалася кожному пацієнтові допомогти, просиджувала у роботі по дванадцять годин. Колеги поважали, хворі любили, завідувачка ставила за взірець.
Того дня на прийом прийшла Ганна Василісівна Ковальчук, літня жінка, що часто скаржилася на біль у серці. Марічка Павлівна вже звикла до її візитів, знала — бабуся живе сама, ді, да й лікар для неї — як хата в полі.
— Лікарко, голубко, — приговорювала Ганна Василівна, сідаючи на стілець, — серденько в мене зовсім невгамовне. Ніч не спала, думала — і справді візьме та й накриє мене капелюхом.
— Давайте ось тут слухатиметься, — Марічка Павлівна приклала стетоскоп до грудей пайгани. Серце лупало рівно, жодних відхилень не слід було.
— Ганно Василівно, у вас усе гаразд. Мабуть, знервувалися чогось?
— Та що ви, лікарко! Біль такий, ніж ножем у серце! — бабуся вхопилася за груди. — Може, голку вколеш яку? Чи до шпиталю скеруєш? Мені так лячно самій дома сидіти!
За вікном кабінету вже юшилася черга на завтра, часу як халепи не вистачало, а вдома чекав маленький синко із температурою. Марічка Павлівна втомлено потерла скроні.
— Ганно Гасілівно, я ж вас пильно оглянула. Сердечко працює як годинник, тиск як у космонавта. Приймете валер’янчику та міцно поспите. Якщо погіршиться — неодмінно швид кличте.
— Та ж лікарко…
— Перепрошую, у мене ще повний рот пацієнтів. Бувайте здорови.
Бабуся поволі підвелася зі стільця, глянула на лікаря з надією, та та вже викликала наступного. Ганна Василівна важко зітхнула й поплелась до виходу.
Марічка Павлівна забула про той візит, як поганий сон. Дома возилася із хворим сином, чоловік затримався на робіт, клопоту — як макітра. Наступного дня знов прийом, хворі, папірці, колотнеча.
А вранці задзвонив телефон із швидкої допомоги.
— Марічко Павлівно? Вчора до вас зверта ж да ж Ковальчук Ганна Василівна? В неї був тією ж ночі великий інфаркт, не довезли до шпиталю…
Трубка випала з рук. Марічка Павкавна відчула, як кімната попливла перед очима. Не може! Вчора ж у старень все було гаразд, серце лупало рівненько…
— Мамо, що трапилося? — перелякано скрикнула малеча Оленка, що гралася поруч з ляльками.
— Нічого, доню, нічого, — пробурмотала Марічка, але сльози вже котилися по щоках.
На роботі про випадок дізналися швидко. У маленькому містечку новини як завжди, швидше за світло. Завідувачка викликала Марічку Павлівну до кабінету.
— Що це у вас там з Ковальчук?
— Марійко Петрівно, я ж її оглядала, усе було чітко! Сердечко лупало,как годинник, скарги звичайні на її вік…
— Родичі подають скаргу в міністерство охорони здоров’я. Кажуть — ви відмовили у госпіталізації.
— Які родичі? У неї ж ані души!
— Оказалося, була небога у Львові. Дуже активна пан
Оказалося, була небога у Львові — дуже активна пані, що працювала в прокуратурі, тож Марічка Павлівна згодом таки вийшла на пенсію й чатувала у Трускавці з онуками та песиком Матвійком, який одного разу глибокодумно облизав їй щоку і з’їв пів палянички, але сором все одно інколи прокидався серед ночі, мов та бджілка у шафі, тай знов засинав під тихий спів сверщків за вікном.