Прощавай, дорога свекрухо

Прощай, моя шуринка
– Ну що, ти знову від’їхав? – підстрибнувши, мама розкладала на столі кремові пиріжки з різнокольоровими квіточками з масляного крему. – Підемо чайку пити, чи моє молочко спробуємо?
– Матусю, молочко зранку? – здивовано похитав головою Юрко, але очі затремтіли. – Проте, трохи можна, адже випадок особливий.
– Ще б не особливий! – вигукнула мама. – Ой, півроку не бачу доньку!
Денис біля вікна заклатив очі, але щасливо, що ні мама, ні дружина цього не помітили. Вже з самого ранку вони з Лілкою їхали з Києва до цього маленького містечка. Вона – щоб побачити матір, якої давно не бачила, він – щоб виконати шлюбний обов’язок. Мама зустрічала їх, наче блудних дітей, вертаючись додому. Обійми, поцілунки, огідки…
– Матусю, я для тебе сувеніри привезла, – Лілка почала штовхати в сумочці.
– Та чекай ти, матуся щоб на мене роздивитися! Деню, ти її взагалі годують? Вона як тривічок!
Денис знову заклатив очі і вимудрував з себе посмішку:
– Годую, звичайно. Три рази на день, по годиннику, як треба.
– Жартуєш! – мама ткнула ногою. – Ти ж сам-то… Не худнеш. Та ладненько, як у вас дорогий зять приїхав, давай вже молочко витягати!
Мама рушив на кухню, а Лілка нахилилася до чоловіка і тихо прошепотіла:
– Деню, ну хоча б зараз не починай! Тиждень, потерпи ще…
– Тиждень?! – Денис майже злякався. – Ми ж про вихідні говорили! Сьогодні субота, завтра неділя, і все, домой!
–Love, ну як же… Мама так чекала, готувалася, стільки планів… – на очах Лілки затремтіли сльози. – Ти ж можеш працювати, як ти казав, віддалено.
Денис важко зітхнув. Він знав, що заперечити безсмислово. Якщо у звичайному житті Лілка була м’якою і мирною, то поруч з матір’ю вона перенимала її жорсткий характер.
– Ліло, я б, можливо, і випив, але у нас з твоїм чоловіком інші плани, – скрипнув червоним голосом, і на порозі кімнати з’явився Микола Степанович – тато Лілки. – Зятько, збирається, на рибальки пойдемо!
Денис завівся – і від перспективи уникнути тісного спілкування з мамою, і від надії відправитися на рибальку з Миколою Степановичем, який, на відміну від своєї дружини, був простим і зрозумілим чоловіком.
– З великим задоволенням! – навіть потер руки від передчуття.
– Ой, що за рибалька?! – мама вернула з кухні, на якій красувалася пузатка бутілка з жовтим напоєм і маленькі хрусткі шошенки. – Вам жень схожий спочинок?
– Мати, найкращий відпочинок – це зміна дії, – байдуже відповів Микола Степанович. – Ми недалеко, на пару годин. Лілка тут вам допоможе, а ми до обіду повернемося, як штовхлянка!
Денис ніколи не думав, що буде так вдячний шуринові. Але, як виявилося, радів він рано.
– Ні, дорогий, зараз посидимо, вип’єм, я їх опитую про все, а потім куди хочеш іди, хоч на Північний полюс, – мама розставляла шошенки і з натягом дивилася на Миколу Степановича.
– Ну все, мати, командуй тут без мене, – Микола Степанович зітхнув і, підмигнувши Денису, додав: – Нічого, хлоп’я, прорвемся. Я після обіду з ними також не залишуся!
І ось вони сиділи за круглим столом, накритим старим, але надзвичайно білим покривом. Денис намагався посміхатися, але з кожним хвилиною це давалося йому все важче.
– Помниш, доню, як ти в п’ятому класі стишок на свято училася? – мама вже перейшла до спогадів.
– Матусю, звичайно, пам’ятаю, – посміхнулася Лілка. – І перше місце зайняла…
– Не перше, а друге! – негайно виправила мати. – Перше цієї баламутці Верці Салохіній належало, тому що її мати з директором дружила.
«Начався», – подумав Денис, випиваючи молочко, котре, на його диво, виявилося приємним на смак. Він між собою порахував до десяти. Так йому колись порадив психіолог – подруга з інституту, з якою вони часто обговорювали складні стосунки з тещею.
Мама тим часом вже перейшла до наступного спогаду:
– А коли ти в інституті навчалась, помниш, я тобі сукню таку гарну пошила? Синю, з складочками…
– Пам’ятаю, матусю, – Лілка послухово погодилася. – І кофту ще до неї білу з вишивкою…
– Не білу, а кремову! – знову виправила мати. – Ти що, доню, всю пам’ять розсіяла? Відтіляєш поруч, на все насичене забиваєш!
Денис у внутрі іноді до двадцяти, але це мало допомагало. Він помітив, що Микола Степанович, якось непомітно, взяв газету і прикрився нею, зроблячи вид, що дуже занятий новинами, хоча газета була перевернута ногами.
– А та, коли ви мені онкуни починаєте дати? – раптово, як завжди без переходу, запитала мама, і Денис майже злякався молочком.
– Матусю, ми ж говорили ще… – Лілка покрасніла. – Спочатку хочем на ноги встати краще, квартиру розширити…
– Так, в наше час із матеріалу зробились, а потім діти, – перекрила її мама із легким іронією у голосі. – Так онкіні не дождетесь у такому темпі!
– Хороші речі треба чекати, – неочікувано для себе вступив у розмову Денис.
Теща перевела на нього погляд, повний несвідомости:
– Вам-то, мужчинам, що? Ви хоч і в шістдесят років батьками бути можете! А жінці природою терміни відведено!
– Так Ліл і тільки двадцять сім, – спокійно відповів Денис. – У нас ще багато часу.
– Багато часу? – мама навіть руками виправила. – Да я в її віці вже давно матiю була! Ліл тільки три роки було, коли мені двадцять вісім виповнилося!
Денис хотів відповісти, що час змінився, але Микола Степанович раптом гучно склав газету і піднісся:
– Ну що, зятько, підемо на свіжий повітря, там їх про сьомі, про женин…
– Саме! – тут же підхопила мама. – Йдіть, йдіть! А у нас з Лілкою серйозний розмов.
Виходячи з дому, Денис помітив умоляючий погляд дружини, але шкода зняв руками – її мати була неуправдома сила природи, з якою він справитися не міг.
На вулиці було свіжо й тихо. Денис з задоволенням вдихнув прохолодний повітря.
– Не бери до серця, – сказав Микола Степанович, коли вони відступили від дому. – Вона всіх наставляє, не тільки тебе.
– Та я вже зрозумів, – усміхнувся Денис. – Ви-то як це терпите?
– Ніяк, – плечима пожвав Микола Степанович. – Просто ховаюся в гараж, на рибальку, в ліс… Вона своє, я своє. Тридцять років уже так живемо.
– Тридцять років? – Денис навіть завмер. – І ви… все це час…
– А що робити? – філософськими заявив Микола Степанович. – Зато борщі смачно готують і у домі бруд. А характер… У кого його немає, характеру-то?
К обіду вони справді повернулися, як і обіцяв шурин. Микола Степанович приніс кілька малих карасів – не Бог відомий який вій, але мама все рівно була недоволена.
– І це все? – вона софістично оглядала рибу. – Я думала, що вас хочень на юшку наловите! А це що? Кошці на один зуб!
– На підхлюпка покличе, – байдуже відповів Микола Степанович. – Багато ж нам треба?
Денис помітив, як відмінилася в обличчю Лілка за ці кілька годин. Вона словно стала менше ростом, її плечі опустилися, а в очах виявилася якась обречено. «Не будь, мабуть, таким за тридцять років?» – з жахом подумав він.
Після обіду мама вирішила показати їм останні зміни в домі. Перш за все вони стосувалися перестановки мебелі, нових занавісок і квітучих горшків, але мама розповідала про це так, ніби виконала титанічну роботу.
– Бачиш, Лілчка, я тепер шафа розташувала сюди, а теле – туди. Так набагато зручніше й сучасніші, правда ж?
Лілка кивала, а Денис мовчки дивився в вікно, де Микола Степанович іще копався в сарай – баче, заховав собі своє нове біження від дружини.
Вечір мама організувала ще одну трапезу, більш обильну, ніж обід. На столі з’явилися і гриби, і хліб на сковороді, і ще більше борщу – гордість мами.
– Деню, чому не їшь? – мама підштовхнула до нього тарілочку з борщем. – В Києві, небось, все фастфуди й напівфабрикати?
– Ні, що ви, матусю, ми нормально їмо, – Денис усіма силами намагався бути ввічливим. – Лілка чудово готує.
– Звичайно, готує, я ж її учила, – з гордістю заявила теща. – Але незрозуміло, коли встигає. Всі на роботі й на роботі…
Це був ще один болючий питання. Мама казала, що її дочка занадто багато часу здійснює кар’єру. На насправді Лілка працювала дизайнером у маленькій фірмі й непогано поєднувала роботу й додому втілення. Але для тещи це було все однаково неприйнятно.
– У неї настрій, – спробував пояснити Денис.
– Настрій – це вибачення для насів, – урвала теща. – У моє час усі працювали з восьми до п’яти, і нічого, встигали й обід пристелити, і дівчаток із дитячого садка забрати.
Денис помітив, як Лілка дивиться на нього умоляючими очима, і вирішив промовчати. Він вже почав зрозуміти філософію Миколи Степановича – іноді краще не суперечити.
Ночі, лежачи в маленькій кімнаті на узкій ліжку, вони шепталися, як підлітки.
– Прости мене, – тихо сказала Ліл. – Я не думала, що буде так… складно.
– Нічого, переживемо, – Денис обняв дружину. – Микола Степанович обіцяв завтра на озеро свідити, каже, там добре й гаряче буде.
– Якби мама відпустила, – зітхнула Ліл.
– А ми не будемо питати, – підмигнув Денис. – Просто уйдем поранище.
Ранком їх плани майже вдалася. Вони вже збирана виходити, коли на порозі виникла мама в багатороманому халати.
– То куди ж ви собі в таку рань? – грозно запитала вона.
– На озеро, рибачити, – спокійно відповів Микола Степанович.
– А про мене хто подумав? Я, значить, сама тут маю бути? Лілка лише приїхала, а уже від матері збігає!
– Матусю, я не вибігаю, – Ліл винувато опустила очі. – Ми ненадовго…
– “Ненадовго”! Я вже знаю ці ваші “ненадовго”! Уйдете на весь день, а я сідай тут, як пристеблений. Ні, Лілочка мусить залишитися зі мною, є у нас розмов важливий. А ви, мужики, йдіть, якщо так приспичило!
Денис поглянув на дружину, та едва помітно кивнула – іди, мовляв, я справлюся. Він почув укол совісті, але Микола Степанович уже тяг його за рукав.
День на озері пролетів надзвичайно швидко. Вони справді наловили риби – набагато більше, ніж в перший раз. Микола Степанович виявився цікавим собесідником. Він не лишав в душу, говорив просто й на діло, іноді жартував, але все до теми. Денис навіть пожалів, що колись мало зустрічався з мачухою дружини.
– Що ж ви тоді не виїдете відтуди? – запитав Денис, коли вони вже шукали себе додому. – Могли б з нами в Києві жити…
– А для чого? – здивувався Микола Степанович. – Тут мені призвичає. На пенсії сторожем захає, рибалька знову ж. А Тоня… ну, характер у неї такий. Вона ж не злого, просто по-іншому не вміє.
Денис покивав – він не міг зрозуміти такого смиренства.
Повернувшись додому, вони застали дивну картину: Лілка сиділа на дивані, вся в слізах, а мама, присмикувши губи, щось бурчала на кухні.
– Що сталося? – Денис кинувся до дружини.
– Нічого, – Лілка витерла очі. – Просто мама… Ну, як завжди…
– Опять про дітей? – здогадався Денис.
Лілка кивнула.
– Знаєш, може, нам уїхати завтра? – тихо запропонував він. – Скажемо, що на роботі щось срочне…
– Ні, – Лілка покачала головою. – То буде ще гірше. Вона образиться і потім увесь життя мені про це припоминатиме.
Денис зітхнув – він мав увічнення, що жена права.
Вечір того ж дня відбулося то, що змінило все.
Вони сиділи за вечерою, і мама вже вкотре зажадала все навколо – сучасну молодь, уряд, сусідів і, звичайно ж, свою дочку й зятів. Денис внутрішньо порахував уже до ста, але це не допомагало.
– А ось у Верці Салохині, – раптом сказала теща, – дочка вже двох народила! І не ноється, що квартира маленька чи часу немає!
– Матусю, я не ноюсь, – зневірно відповіла Лілка.
– Ні, не ноється, – з азартом перекрила мама. – У тебе просто вічно вибачення! То робота, то квартира, то ще щось! А на самому деле просто не хочете дітей заводити, егоїсти!
– Антонина Петровна, – Денис почував, що терпіння його на висході. – Ми самі вирішим, коли нам заводити дітей.
– “Самі вирішим”! – переінтелігувала його теща. – А про мене хто подумав? Я ж не молодію! Хочу онкін запихати, поки ще маю сили!
– Матусю, – Лілка почала всхлипувати. – Я не можу поки…
– Що значить “не можу”? – мама підвищила голос. – У всіх можна, а у тебе ні? А чи це твій благовірний не хоче? – вона перевела погляд на Дениса.
– Послухайте, – Денис підвівся зі стільця. – Ми з Лілкою два роки намагається завести дитину. Ходим по лікарях, проходжу обстеження, процедури… У нас не виходить поки, розумієте? Не виходить!
Відмовилася мовчанка. Мама застигла з відкритим ртом, Микола Степанович перестав жувати, а Лілка закрила лиця руками.
– Чому… чому ти мені не сказала? – теща звернулася до дочки, і голос її раптом став непривичним тихим.
– Бо ви тільки давліть на неї! – не витримав Денис. – “У всіх діти, а у вас нема”, “Час іде”, “У моє час”… Знаєте, як їй важко це чути? Кожного разу, коли наступна спроба неудачна? А ви ще борошна в огонь подзавіте!
– Деню… – Лілка спробувала припинити чоловіка, але він уже не міг сидить.
– Ні, нехай знає! Нехай знає, що ти плачеш після кожного розмову з нею! Що у тебе від стресу все тільки гірше стає! Що лікарі говорять – розслабься, не думай про це, а як тут не думати, коли тобі постійно про це напоминають?!
Залишилася тягнучий пауза. Мама повільно опустилася на стілець, її обличчя дивно з вдягнем.
– Я… не знала, – тихо сказала вона. – Лілочка, чому мовчала?
– Бо я не хотіла вас обуряти, – Лілка всхлипнула. – Я думала, може, ще все заспокойиться…
– І заспокойиться, – раптово твердо сказав Микола Степанович. – У вас все буде добре, я впевнений.
Він підійшов до дружини й поклав їй руку на плече:
– Тоня, достатньо. Зараз дітей у покій. Вони самі все роздивляться.
До жаху Дениса, теща не стала сперечатися. Вона тільки кивнула, і, пробурчавши щось урод, утекла підготовки.
Остачок вечора пролетів у непривичній тиші. Мама більше не ставала питань і не зажадала. Вона була багатох і задумливі.
Ранком наступного дня, коли Денис прокинувся, він обстановив, що Лілки поруч нема. Він швидко одягнувся і вийшов у коридор, з якої донеслися тихі голоси. Його дружина і теща сиділи на кухні й про щось розмовляли.
– Прошу тебе, доню, – почув Денис голос тещи. – Я ж справжньо не знала…
– Все добре, мамусю, – Лілка гладила мати по руці. – Просто… не спитав більше, ладно? Коли буде що сказати – я сама скажу.
Мама кивнула, і Денис з удивленням помітив на її очах слези.
Залишилися дні пролетіли надзвичайно спокійно. Мама більше не пропихала їх, не задавала незручних питань і навіть, здавалося, старалася бути більш діловитою. Вона все так же суетилася на кухні, все так же намагалася накормити їх до насичення, але в її голосі виявилися якісь нові акценти – м’якіше, тише.
Коли сталося час уезжати, мама обняла Дениса – вперше за всі роки їх знайомства.
– Прощай, моя шуринка, – не втримався він від жарту.
– Не прощай, а до зустрічі, зять, – усміхнулася вона відповіддю. – Ти… бережи її, ладно?
– Обіцую, – серйозно відповів Денис.
У поїзді Лілка довго мовчала, дивилася у вікно. Потім звернулася до чоловіка:
– Дякую тобі.
– За що? – здивувався він.
– За те, що сказав їй правду. Мені здається, вона, нарешті, зрозуміла…
Денис обняв дружину:
– Знаєш, яке майже ненавидив твою матір. Але тепер мені здається, що вона просто не знала, як по-іншому проявити свою любов і турботу.
Лілка кивнула:
– Вона така, як є. Не ідеальна, але… моя мама.
– І моя теща, – посміхнувся Денис. – Крім того, мені показалося, чи вона справді змінилася?
– Змінилася, – підтвердила Лілка. – Знаєш, що вона мені сьогодні вранці сказала? “Лілка, я зрозуміла, що бути матір’ю – це не тільки командувати й вчити, а й вміти відпустити, коли настав час”.
Денис задумався:
– Не дивлюся? – раптово ваш розмов був таким філософським?
– Не тільки, – Лілка хитро посміхнулася. – Вона ще сказала, що як у нас все дістанеться, вона не буде приїжджати без запрошення і залишатися більше ніж на три дня.
– Ніхто! – засміявся Денис. – Тепер я точно вірю в чудеса!
Поїзд нес їх назад до Києва, до їхнього життя, їхній проблемах, їхній надій. Але щось змінилося, щось стало легше. І Денис подумав, що, можливо, тепер вони справді зможуть розслабитися і перестати більше переживати. А там, глядиш, і все налаштується.
А через півроку Лілка підзвонила мамі й тихо сказала у прутку:
– Матусю… здається, у вас вийде внучок.
І хоча теща тут же розплакалася від радості і заливала їх питаннями, це були вже зовсім інші питання і зовсім інші сльози.