Сьогодні у мене була одна з тих днів, коли хочеться записати свої думки. Адже іноді лише папір (ну, чи екран) може втримати весь той сумбур, що накопичується всередині.
Теща вирішила, що знає краще
Оля здригнулася від різкого дзвінка. На екрані світилося «Ганна Іванівна». Теща дзвонила вже третій раз за ранок. Оля глибоко зітхнула, збираючись із силами, і натиснула зелену кнопку.
— Так, Ганно Іванівно, слухаю.
— Олю, чому не береш трубку? — голос тещі звучав з докором. — Я тобі дзвоню й дзвоню!
— Я кашку Марічці варила, руки були зайняті, — збрехала Оля, хоча насправді просто не хотіла в сотий раз обговорювати, як неправильно вона виховує дитину.
— Знову ці кашки! Я ж тобі казала — дітям потрібне м’ясо! Мій Віточко на м’ясі виріс, ось який міцний! А твоя Марічка зовсім бліденька, зараз вітром здує.
Оля заплющила очі й порахувала до п’яти. Їхній доньці було всього три роки, і лікар казав, що вона розвивається нормально. Просто стать така — у батькову роду.
— Ганно Іванівно, ми її годуємо і м’ясом теж. Сьогодні на обід будуть фрикадельки.
— Ось і добре! Я ж тому й дзвоню. Заїду до вас сьогодні, привезу курячий бульйон. На кісточках, як Вітя любить. І котлет наліпила, за своїм рецептом. А то ти зі своїми фрикадельками…
Оля скривилася. У «фрикадельках» почувся такий неприхований сарказм, ніби вона пропонувала дитині отруту.
— Не турбуйтеся, у нас усе є, — спробувала заперечити Оля.
— Яке там турбування? Бабуся онучку відвідати хоче! Ти ж не заборониш?
У цій фразі був увесь характер тещі — вміння поставити питання так, що будь-яка відповідь, окрім згоди, виглядала б як жахлива грубість.
— Звичайно, приїжджайте, — здалася Оля.
Закінчивши розмову, вона притулилася чолом до холодного скла вікна. За вікном кружляли рідкісні сніжинки, осідаючи на оголених гілках дерев. Листопад видався похмурим.
— Мамо, з ким ти розмовляла? — із дитячої кімнати виглянула Марічка, стискаючи в ручках пошарпаного плюшевого зайця.
— Бабуся Ганна приїде сьогодні, — усміхнулася Оля, намагаючись, щоб голос звучав радісно.
— А вона знову казатиме, що я погано їм? — насупилася дівчинка.
У Олі защеміло серце. Навіть дитина помічала цю постійну критику.
— Бабуся просто дуже тебе любить і хоче, щоб ти виросла здоровою та сильною.
Марічка не виглядала переконаною, але кивнула й повернулася до іграшок.
Оля взялася за прибирання. Хоча вони з чоловіком віддавали перевагу вільно-творчому безладу, перед візитом тещі квартира мала сяяти бездоганною чистотою. Інакше неминуче піде коментар про те, що «у такому хліві й мікроби заведуться».
За дві години вона встигла помити підлогу, протерти пил і навіть спекти яблучний штрудель — єдине її кулінарне творіння, яке теща завжди хвалила.
Вітя мав повернутися з роботи до обіду. Вони обоє працювали віддалено — він програмістом, вона дизайнеркою. Але сьогодні у нього була важлива зустріч із клієнтом, тому він поїхав до офісу.
У двері подзвонили о другій годині. Ганна Іванівна була пунктуальна, як швейцарський годинник.
— Ось і я, невісточка! — теща, невисока повненька жінка з фарбованим у каштановий колір волоссям, урочисто увійшла в квартиру, навантажена пакетами. — А де моя принцеса?
Марічка несміливо визирнула з кімнати.
— Іди сюди, сонечко! Бабуся гостинців принесла!
Дівчинка підійшла й по-дитячому простягнула ручку для поцілунку. Цьому ж її навчила саме Ганна Іванівна, вважаючи, що дівчата мають рости «справжніми панянками».
— Ручку цілують тільки дорослим дівчатам, — теща нахилилася й обняла онуку. — Ось коли тобі буде шістнадцять, тоді й будеш ручки кавалерам простягати. А бабусі просто «здрастуй» скажи.
Оля завела очі, поки теща її не бачила. Протирічливих настанов у вихованні від Ганни Іванівної було більше, ніж достатньо.
— Ганно Іванівно, давайте я допоможу вам із пакетами, — запропонувала Оля.
— Так-так, неси на кухню. Я стільки всього наприготувала! Віточка потрібно нормально годувати, а не годувати чим попало.
На кухні теща миттєво взялася командувати:
— Олю, дістань великий казан. Ні, не цей пластиковий, а нормальний. І де у вас хліб? Його що, у холодильнику тримаєте? Не можна хліб у холодильнику тримати! Він же черствий!
Оля терплячо діставала й подавала посуд. За шість років спільного життя з Вітеєм вона звикла до того, що його мати завжди знає, як потрібно «правильно».
— Марічка щось зовсім блідна, — помітила теща, викладаючи з контейнерів домашні заготовки. — Ви її гуляєте? Вітаміни даєте?
— Так, щодня гуляємо, якщо погода дозволяє. І вітамінний комплекс п’ємо, який педіА коли Вітя повернувся додому ввечері, він обняв Олю й прошепотів: “Ми завжди знайдемо компроміс, головне — любити і поважати одне одного, навіть якщо це іноді так важко.”
