**Щоденниковий запис**
“Ти… я не можу повірити! Як це взагалі можливо? Твоя клята робота, твої дзвінки, твої відрядження!” — Оля кинула чашку об стіну, і вона розлетілася на дрібні шматочки, розбризкавши недопиту каву.
“Годі вже істерику влаштовувати!” — Микола навіть голосу не підвищив, що бісило ще більше. Вона кипіла, а він стояв, ніби дерев’яний. — “Я не можу скасувати цю поїздку. Там вирішується питання з підвищенням!”
“Підвищенням?!” — вона аж закашляла від злості. — “Воно завжди, завжди важливіше за нас! Ти пропустив випускний Софійки, навіть не подзвонив на мій ювілей! А тепер це! У Вовчика операція через два дні, а тебе везе до цього… Львова!”
“До Києва”, — автоматично виправив він і одразу замовк.
“І нехай! Хоч на Місяць! — Оля замахала руками. — Ти не будеш поруч, коли твоєму синові робитимуть наркоз! Коли він переляканий, коли я з розуму з’їжджаю від страху! І все через якусь твою папірку з підписом!”
Микола важко зітхнув, провів рукою по обличчю. Під очима синяки, щетина неголена, але погляд упертий, як завжди.
“Це ж шанс стати фінансовим директором, ти що, не розумієш? Я до цього йшов двадцять років! У Вовчика звичайна операція, нащо ти панікуєш? Міндалини, а не пухлина ж!”
“А якщо щось зійде не так?!” — вона стиснула кулаки.
“Нічого не буде, — відмахнувся він. — Я ж лікаря особисто питав.”
“А якщо все зіпсується?!”
“Сядь уже!”, — він аж здригнувся. — “Якщо що — сідаю на самоліт і летю! Як тоді, коли Софійці апендицит вирізали!”
“Так-так, пам’ятаю! — вона гірко посміхнулася. — Прилетів восени, коли вже все давно загоїлося!”
Микола лише похитав головою:
“Я що, гумовий? Я не можу розірватися на частини. Я працюю, щоб у вас усе було. Ти забула, як мене гризла за нову квартиру?”
“Так, краще б у тій хрущовці жили! — вибухнула вона. — Але з чоловіком, який хоча б інколи бачить своїх дітей!”
Микола гепнувся на стілець, ніби під ним підлогу видалили.
“Слухай, ми ж домовлялися, так? Ти вдома, з дітьми, за господарством. Я рву жили, щоб гроші в сім’ю були. Що змінилося? Чому це раптом стало проблемою?”
Оля вже хотіла відповісти, але двері — бах! — розчинилися, і з передпокою почулися голоси дітей.
“Потім поговоримо”, — вона вийшла, примушено посміхаючись, а щоки аж боліли від напруження.
Микола відкрив ноутбук. Треба закінчити презентацію, але в голові — туман.
Вечором, коли діти вже спали, Оля сиділа на кухні, бездумно гортаючи стрічку в телефоні. Вона вже не плакала, просто всередині німіло. Двадцять два роки шлюбу, і кожен рік їхні стосунки нагадували бухгалтерський звіт: доходи, витрати, активи, пасиви. Коли все стало настільки складно?
Микола увійшов і мовчки сів напроти.
“Каву будеш?” — спитала вона, не піднімаючи очей.
“Буду. Олю, нам треба поговорити.”
“Про що? Ти ж і так полетиш. Ми з Вовчиком самі поїдемо.”
“Послухай, — Микола поклав руки їй на плечі. — Я розумію, що тобі важко. Але це справді важливо.”
“Важливіше за нас?” — Оля подивилася йому в очі, і він побачив там не злость, а втому й розчарування.
“Це все для вас, — тихо сказав він. — Все, що я роблю.”
“Ні, Миколо, — вона похитала головою. — Це все для тебе. Для твоєї кар’єри. Ми давно вже на другому плані.”
Микола мовчав.
“Знаєш, що Вовко сказав? «Добре, що операція під час татової відрядженки, а то б він нервував через роботу». Дитині одинадцять, а він уже підлаштовується під тебе.”
Микола стояв, не знаючи, що відповісти.
“А Софійка вчора запитала, чи будеш ти на її випускному. Не тому, що хоче тебе бачити, а тому що боїться, що ти знову будеш «зайнятий важливою справою».”
“Постараюся бути.”
“«Постараюся», — зітхнула Оля. — Якось не дуже запевняє.”
Телефон Миколи завибрирував — дзвонив відділ. Він стиснув його в руці.
“Ти ж знаєш, коли я зрозуміла, що ти обрав роботу, а не мене? Коли у мене був викидень. Десять років тому. Ти прилетів через два дні, коли мене вже виписали.”
“Я не міг скасувати переговори в Польщі.”
“Саме так, — вона кивнула. — А я була сама.”
Микола закрив очі: “Вибач.”
Оля знову взяла телефон. Повідомлення від лікаря: операція пройшла успішно. Вовчику можна їсти морозиво.
“Мамо, а ти з татом розлучатиметеся?” — раптом спитала Софійка, коли вони сиділи в лікарняному буфеті.
“Звідки ти це взяла?”
“Ну, ви ж постійно сваритеся. І тато завжди десь.”
Оля погладила доньку по голові.
“Ми його любимо. І він нас любить. Просто… іноді важко знайти баланс.”
“А як його знайти?”
Оля глянула у вічне київське небо за вікном.
“ТребаМикола стояв у дверях лікарні з квітами в руках, і вперше за багато років у його очах було більше страху, ніж впевненості.
