Рідна дочка вигнала з хати
Ганна Іванівна акуратно дотягнулася до стиглих яблук на гілці. У спині відізвалася звична біль, але вона не звернула уваги — уродило ж стільки, що гріх не зібрати. Ренет Симиренка вдалася на славу: крупні, запашні, з кислинкою. Саме те для варення, яке так любить її зять Олег. А онучка Софійка буде рада пирогу до чаю, коли приїде на вихідні.
— Мамо, ти знову на драбині? — голос доньки змусив Ганну Іванівну здригнутися. — Скільки можна тобі говорити: поклич мене чи Олега, ми самі все зробимо!
Марія, її донька, стояла на доріжці, уперши руки в боки. У білій блузці, з акуратно зачісаним волоссям, вона здавалася чужою серед яблунь і грядок із петрушкою.
— Та нічого ж, Марусю, я ж обережно, — винувато посміхнулася Ганна Іванівна, спускаючись. — Нащо вас турбувати? У вас і так роботи по горло.
— Ось саме тому, — кивнула Марія, забираючи кошик. — Олег третій день документи готує, я клієнтам дзвоню без перерви, а ти тут на висотах гойдаєшся. Ще впадете — що ми робитимемо? У мене нема часу возити вас по лікарнях!
Ганна Іванівна мовчала. Що відповісти? Діти виросли, у них своє життя. Донька з чоловіком тримають невеличкий магазин будматеріалів. Весь час у дзвінках, зустрічах. Не до матері.
— Мам, нам треба поговорити, — Марія поставила кошик на веранду й повернулася. — Підемо, посидимо.
Серце Ганни Іванівни стиснулося. Цей тон вона знала — так донька говорила, коли приймала рішення.
Вони сіли на лавку під вишнею, яку колись разом фарбували у блакитний. Фарба облупилася, але рук не доходило поправити. Тепер, схоже, і не дійдуть.
— Мам, пам’ятаєш, ми з Олегом хотіли розширювати справу? — почала Марія, дивлячись у сад.
— Пам’ятаю, — кивнула Ганна Іванівна. — Другий магазин хотіли відкрити.
— Так. І ось кредит схвалили, приміщення знайшли. Але бракує грошей на ремонт.
Ганна Іванівна напружилася. У неї були скромні заощадження, і вона б віддала їх, якби попросили.
— Марусю, якщо потрібні гроші…
— Ні, мамо, не це, — перебила Марія. — Ми вирішили продати хату.
— Що? — Ганна Іванівна зчепилася за край лавки. — Яку хату?
— Оцю, мамо. — Марія махнула рукою на двір. — Сусід Тарасович давно хотів розширити ділянку. Дає гарну ціну.
У Ганни Іванівни закрутилася голова. Продати хату? Та як же так? Тут чоловік, Дмитро, своїми руками клав стіни, сад садив. Тут Марійка виросла, на цих грядках вчилася працювати. Тридцять років вони тут літа проводили, а після його смерті вона зовсім перебралася сюди.
— Але ж я… де я житиму? — прошепотіла вона.
— Мам, тобі ж важко самої тут, — Марія поклала руку на її плече. — Ти ж і доглядати не можеш, і сад занедбаний. А в тебе ж квартира в місті є.
— Я не хочу в квартиру, — у горлі закам’яніли сльози. — Тут моє життя. Мої яблуні, сусіди…
— Мам, це не обговорюється. — Голос доньки став різким. — Документи вже готуються. У тебе два тижні зібрати речі.
— Два тижні?
— Так, — Марія підвелася. — І ще… хата записана на мене й Олега. Ви ж з татом переоформили.
Ганна Іванівна пам’ятала. Дмитро наполіг: “Краще зараз, а то потім морока з спадщиною”. Як вона могла подумати, що власна донька виженАле тепер, дивлячись на затишний сад, де вже сходили перші зірки, вона усміхнулась — адже хата залишилася з нею, і це було головне.
