— Звідки у вас це фото? — зблід Юрко, побачивши фотографію зниклого батька…
Повернувшись додому після роботи, він побачив матір, яка поливала квіти на балконі. Схилившись над горщиками, вона акуратно розправляла листя. Обличчя сяяло спокоєм.
— Мам, мов бджілка, — Юрко зняв піджак, обійняв її за плечі. — Весь день на ногах?
— Та це ж не робота, — махнула рукою вона, усміхаючись. — Душа відпочиває. Дивись, як цвіте! Ніби не балкон, а ботанічний сад.
Вона засміялася тихо, по-доброму. Юрко вдихнув аромат квітів і згадав: у дитинстві, коли вони жили в комуналці, їхнім «садом» був один горщик з каланхое на підвіконні.
Багато змінилося.
Мати тепер проводила час на дачі, яку він подарував їй на ювілей. Невеличкий будиночок, зате з великою ділянкою. Весною садила розсаду, влітку копошилася у теплицях, восени — закручувала банки, а взимку чекала нової весни.
Але Юрко знав: у її очах завжди була тиха журба. Та, що не розтане, доки не здійсниться її найзаповітніше бажання — побачити того, кого вона чекала все життя.
Батько. Пішов одного ранку на роботу і не повернувся. Юркові тоді було п’ять. Мати розповідала, що той день був звичайним: поцілунок у скроню, підморгування сину, слова «Будь мужчиною». І зникнення.
Потім були заяви в міліцію, пошуки. Родичі, сусіди шепотіли: «Може, втік», «А раптом інша родина», «Щось сталося». Але мати завжди казала одне:
— Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутися.
Ця думка не полишала Юрка й зараз, через тридцять років. Він був упевнений: батько не міг їх кинути. Просто не міг.
Після школи Юрко вступив до технічного університету, хоча мріяв про журналістику. Але треба було ставати на ноги. Мати працювала санітаркою, брала нічні зміни, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги гули від втоми, а очі червоніли від недосипання, вона казала:
— Усе добре, синку. Усе налагодиться. Ти лише вчись.
Він учився. А по ночах шукав у мережі бази зниклих, пробивав старі дані, писав на форуми. Надія не вмирала — вона робила його сильнішим.
Коли влаштувався на першу гарну роботу, першим ділом позбувся матчиних боргів, відкрив вклад, купив дачу й сказав:
— Годі, мам. Тепер відпочиваєш.
Вона тоді плакала. А він обійняв її й промовив:
— Ти заслужила це тисячу разів.
Тепер Юрко мріяв про власну родину. Про дім, де пахне борщем і свіжим хлібом. Де у неділю збираються близькі, лунає дитячий сміх. Поки що він працював, збирав стартовий капітал.
Але в душі горіло одне бажання: знайти батька. Щоб одного дня той увійшов у їхній дім і сказав:
— Вибачте, не міг повернутися раніше.
І вони б все зрозуміли, пробачили, обнялися. І життя стало б таким, яким мало бути.
Інколи Юрко згадував батьків голос: «Ну що, козаче, полетіли?» — і той сміх, коли його підкидали вгору.
Тієї ночі йому знову наснився батько. На березі річки, у старому пальті. Обличчя розмите, а очі — ті самі, сірі, рідні.
Робота була стабільною, але зарплати не вистачало для власної справи. Тож вечорами Юрко підробляв: налаштовував комп’ютери, встановлював «розумні» системи. Люди його любили — чемний, терплячий, пояснював доступно.
Того дня замовили налаштування мережі у заможній родині. Коттеджний селище, охорона.
— Приїжджайте після шести. Господарка буде вдома, — попередили.
Юрко приїхав. Впустили через КПП. Двері відчинила дівчина років двадцяти п’яти.
— Ви майстер? Проходьте. Все у кабінеті батька. Він у від’їзді, але просив, щоб ви сьогодні все налаштували.
Вони пройшли довгим коридором. У будинку пахло дорого, вишукано. У кабінеті — дерево, лампа, потужний монітор.
Юрко сів за комп’ютер. І раптом побачив фото на стіні. Молода пара. Жінка у білій сукні, чоловік у сіром костюмі.
Голос у голові пронизливо прошепотів: *Це він*.
— Вибачте… хто на фото? — несміливо запитав він.
— Мій тато. Ви його знаєте?
Юрко не знав, що відповісти. Серце билося так, ніби ось-ось розірвет груди.
— Можливо… так. — Він зробив глибокий вдих. — Розкажіть, як ваші батьки познайомилися?
Дівчина здивовано подивилася на нього.
— Тато — людина незвичайної долі. Був інженером, зустрів маму на відпочинку…
Раптом вона нахилилася:
— У вас кольори з лиця зійшли. Може, води?
Вона вийшла, а Юрко… Відкрив папку «Особисте». Пароль — його дата народження.
Там був текстовий файл.
*«Я знав, що це неправильно. Ти була гарна, розумна, багата. А я — ніхто. Збрехав, що неодружений. Думав — лише роман. Але все зайшло далеко. Ти познайомила мене з батьками, ми планувалиЮрко тихо закрив файл, зрозумівши, що справжній батько вже давно залишився в його пам’яті — незмінним, люблячим, таким, яким він його любив.
