Через ґрати паркану просувається тоненька дитяча рученятка і тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, прополюю моркву.
— Добрий день, тітонько Олю! — тонким голоском кричить Лесик.
— Привіт, сонечко, — посміхаюся я. — Заходь, допоможеш полуничку збирати.
Паркан трохи провис, я легенько піднімаю нижню частину, і до мене в гості заходить мій Янгол — так я називаю Лесика. За ним, сопучи та важко дихаючи, пролізає великий пес Бурко, майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Лесик збирає найбільші й найсолодші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, виразні лопатки, ніби крила. Тому й Янгол. Йому п’ять років. Добрий, допитливий.
— Лесю, а чому мама сьогодні лаялася?
— Та так… хотіла стільчики пофарбувати, а я фарбу пролив, — відповідає він. — Хотів Буркові будиночок розмалювати, а банка впала.
— Та це ж дрібниці! Зараз чаю вип’ємо і купимо нову фарбу.
Мій маленький Янгол без нагадування миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. Із запропонованого обирає полуницю з молоком і ще теплу булочку, посипану цукровою пудрою. Від неї у Лесика з’являються білі вусіки. На килимку біля порога лежить Бурко. Він тут не вперше, знає правила й терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на одиноку оладку, потім — на нас з Лесиком: «І це все? Я розраховував на більше…» Ми сміємося, і я ставлю перед ним миску з борщем. Бурко нас пробачає й не кваплячись береться за їжу.
За годину повертаємось із магазину з двома банками фарби — білою та зеленою. Небо блакитне, спека. Заходжу переодягнутися, збираю у пакет полуницю й булочки. На ґанку Лесикового дому сидить його бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Янгол акуратно поправляє їй хустку, щоб сиділа рівно, заправляє вибиту пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею — знаю, вона її дуже любить.
На веранді разом з Лесиком фарбуємо стільчики білим, а потім — Буркову будку зеленою. Лесик радіє, Бурко — байдужий.
З роботи повертається Марічка, мати Янгола. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Лесик бере бабусю за руку й проводить у дім. Годує її гречаною кашею, терпляче й ніжно. Чай стара п’є сама, з карамелькою. По хаті пересувається впевнено, знає, де яка дошка скрипить. Марічка працює у придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо друга зміна — повертається пізно. Вся надія на сина.
Куточком ока спостерігаю за Лесиком — він упорав кашу з вершковим маслом. Випив чашку солодкого чаю й пішов дивитися мультики. Дитина — а вже чоловік. Чи, може, чоловік — а ще дитина?
Підмітає підлогу, може вимити посуд, допомагає бабусі вдягнутися, годує її, носить у хату дрова (по дві палички), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса й іноді гірко плаче, коли мама незаслужено причепиться. Може щасливо сміятися, коли купається в річці, а бризки піднімаються високо-високо і сяють на сонці.
Марічка проводить мене до хвіртки. Прошу не кричати на Лесика. Він чоловік, не принижуй його. Бережи. Знайди причину похвалити.
Марічка починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на мізерну зарплатню.
Я у відповідь: своя хатина, мати жива й поруч, є робота, син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що маєш, а не дивись на інших.
Марічка посміхається й махає мені на прощання.
Мої заняття з Лесиком не даремні — у п’ять років він уже вміє читати бабусі «Русалоньку». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, наче стиглий соняшник, повільно ховається за ліс, відпускаючи останні теплі промені. Хмари, підсвічені знизу, ніби золоті. Навколо тиша, спокій. Наше з Лесиком балакання не лякає рибку, і незабаром парочка, блищачи лускою, плигає у відрі. Вечеря моєму котові забезпечена…
…Сьогодні до мене залетів Янгол. Він уже дорослий, йому сорок два. Поважний лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мене. Усі звуть його Олесь Іванович, але я-то знаю — це Янгол! Великий, широкоплечий і дуже добрий. Завжди ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щиро посміхається. П’є чай із булочками, викурює на ґанку цигарку, а на прощання обіймає мене двома великими, теплими крилами…
