ВІТЧИМ ДЯДЬКО МИХАЙЛО
Дядько Михайло був кумедний. Незграбний, як ведмежа. Невисокий, пухкенький, з кучерявим волоссям. Очі маленькі, блакитно-прозорі, як цукерки монпансьє. Окуляри. І таке дитяче обличчя — радісне, наївне.
Андрійко боявся чоловіків. Тремтів від чоловічих голосів, сміху. Коли йому на вулиці простягали руку, як дорослому, у його шість років, одразу ховався за маму.
— Оленко! Чого це в тебе захисник такий боягуз! — сміялися дорослі.
Андрійко не був боягузний. Він захистив від трьох підлітків сусідку Марійку, коли у тій на вулиці відібрали м’яча. Просто прикрив її собою й твердо сказав:
— Не чіпайте! Вона дівчинка. Зі мною матимете справу!
І хлопці пішли.
— Оце так відважна дитинка знайшлася! — лише й сказали.
Марійка після цього взяла його за руку: «Давай дружити!».
А коли кошеня забралося на дерево, Андрійко сам за ним поліз. Добре, що мама з вікна побачила, вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли і хлопчика, і кошеня. Кішку вони з мамою забрали додому, назвали Ластівкою.
У садочку Андрійко був найсміливіший, найкращий. Його ставили у приклад. Але чоловіків боявся все одно.
Це почалося у два роки. Коли так страшно кричав і замахувався на маму батько. Такий великий і гарний. Чорнявий, з темними очима, сильний. Ішов вулицею — оберталися. Богдан був еталоном. Зовнішності, але не душі. Андрійко не пам’ятав, щоб хоча б раз тато взяв його на руки, пригорнув, пожалів, обійняв.
— Годі нити! Ти не дівчинка. Хлопці не плачуть! Не можна розм’якшуватися. Спатимеш сам у темряві, ніяких казок на ніч. Іграшку забери з ліжка, ти не дівчинка, щоб м’які іграшки до себе тягнути! Зламав кораблик? Більше іграшок не отримаєш, невдаха. Іди звідси. Піди погуляй. Не заважай. Замовкни, — такі слова Андрійко чув від самого рідного і дорогого чоловіка.
Набагато пізніше він дізнався, що був небажаною дитиною. І батько не хотів одружуватися на мамі, та родичі наполігли.
— Він тебе любить, Андрійку. Може, час мине, зрозуміє. Просто він такий. Який є, — гладила хлопчика по голові мама.
Час минав. Ставлення не змінювалося.
— Треба було дочекатися, поки б я сам захотів дитину! Пропонувала тобі, гуманістко. Ось і народилося щось незрозуміле, цей забитий плаксюк, — кричав батько.
Йому не подобалось ніщо в Андрійку. І хлопчик поступово звик. Тато рідко бував вдома. А потім і зовсім пішов. Сказав, що допомагатиме грошима. Але бачити дитину не хоче. Не таку хотів. Може, колись.
Мама Андрійка була гарненька. З довгими медовими косами, великоока. Хлопчикові здавалося — русалка. Багато працювала.
А одного разу прийшла додому з дядьком Михайлом. Він був її начальник на роботі. І якось запропонував підвезти — мама з великими пакетами йшла.
— Здрастуй, малюк. Я дядько Михайло. Ось, зайшов до вас. Якщо невчасно, то піду. Я тут… Тобі тістечка приніс. І ось, літачок. Він у мене старовинний, ще дідусь подарував. Мама казала, що ти техніку любиш. І ще зайчика м’якого. Дивись який, пухнастий, кумедний, наче справжній, — промовив дядько Михайло.
Голос у нього був м’який, тихий. Потоптався біля дверей. Андрійко стояв і мовчав. Знову боявся.
— Нічого, Оленко. Я піду. Хлопчик хоче з тобою побути, — і дядько Михайло, поклавши пакет— Не йдіть, дядьку! — кинувся до нього Андрійко, і в цю мить він відчув, як світ знову наповнився теплом.
