Оксана вже не могла більше терпіти. Вона не розуміла, чому Тарас так до неї ставиться — чи перестав кохати? Сьогодні він знову прийшов пізно вночі й ліг спати у вітальні.
Ранком, коли він вийшов до сніданку, Оксана сіла навпроти нього.
— Тарасе, скажи мені, що відбувається?
— Що тобі не так?
Він пив каву й уникав її погляду.
— Відтоді, як народилися хлопчики, ти дуже змінився.
— Не помітив.
— Тарасе, ми два роки живемо, як сусіди. Це ти вже помітив?
— Послухай, а чого ти хотіла? У хаті завжди розкидані іграшки, пахне молочними кашами, діти ревуть… Думаєш, це комусь подобається?
— Тарасе, це ж твої діти!
Він схопився й почав нервово ходити по кухні.
— Усі нормальні дружини народжують одну нормальну дитину. Щоб тихо гралася в кутку й не заважала. А ти одразу дві! Мама казала, а я не послухав — такі, як ти, тільки й можуть, що плодитися!
— Такі, як я? Які саме, Тарасе?
— Такі, без мети в житті.
— Але це ж ти змусив мене кинути інститут, бо хотів, щоб я присвятила себе сім’ї!
Оксана сіла. Подумавши, додала:
— Гадаю, нам треба розлучитися.
Він задумався й відповів:
— Тільки за. Але пам’ятай — ніяких аліментів. Сам тобі даватиму гроші.
Чоловік розвернувся й вийшов. Вона хотіла заплакати, але з дитячої почувся галас. Близнюки прокинулися й вимагали уваги.
***
За тиждень вона зібрала речі, взяла дітей і пішла. У неї була велика кімната у комуналці, яка дісталася від бабусі. Нові сусіди — тому Оксана вирішила познайомитися.
З одного боку мешкав похмурий, хоча й не старий, чоловік, з іншого — яскрава жінка років шістдесяти. Першим ділом вона постукала до сусіда:
— Добрий день! Я ваша нова сусідка, хотіла познайомитися, принесла торт. Заходьте на чай.
Оксана насилу посміхнулася. Чоловік окинув її поглядом, буркнув:
— Солодке не їм, — і захлопнув двері.
Вона знизала плечима й пішла до Наталії Петрівни. Та погодилася на чай, але лише для довгої промови.
— Отже, я люблю відпочивати вдень, бо ввечері дивлюся серіали. Сподіваюся, ваші діти не заважатимуть мені криком. І будь ласка, не дозволяйте їм бігати коридором, чіпати, бруднити чи ламати щось!
Вона говорила довго, а Оксана думала з журбою, що життя тут буде нелегким.
***
Вона віддала хлопчиків у садочок, а сама влаштувалася туди ж нянею. Дуже зручно — працювала до моменту, коли треба було забирати Андрійка та Юрка. Платили копійки, але ж Тарас обіцяв допомагати.
Перші три місяці після розлучення він і справді давав гроші. Але потім допомога зникла. Вже два місяці Оксана не могла сплатити комуналку.
Стосунки з Наталією Петрівною погіршувалися. Одного вечора, коли Оксана годувала дітей на кухні, туди увійшла сусідка в атласному халаті.
— Кохана, сподіваюся, ви вирішили свої фінансові справи? Не хотілося б залишитися без світла чи газу.
Оксана зітхнула:
— Ні, поки ні. Завтра поїду до колишнього чоловіка — чогось він забув про дітей.
Наталія Петрівна підійшла до столу.
— Ви завжди годуєте їх макаронами… Ви знаєте, що ви погана мати?
— Я добра мати! А вам би не лізти не в свою справу, бо можна й по пиці отримати!
Почався скандал. На крик вийшов Іван, сусід з іншого боку. Постояв, послухав, як Наталія Петрівна лає Оксану, дітей і все навколо, потім повернувся до кімнати. За хвилину вийшов, кинув на стіл гроші й сказав:
— Замовкни. Ось тобі за комуналку.
Жінка затихла, але, коли Іван пішов, прошипіла:
— Ти ще про це пожалкуєш!
Оксана проігнорувала. Даремно. Наступного дня вона пішла до Тараса. Той послухав і сказав:
— У мене важкий період, не можу дати грошей.
— Тарасе, ти жартуєш? Дітей годувати треба.
— То й годуй, я не забороняю.
— Я подам на аліменти.
— Звісно, подавай. Офіційна зарплата у мене така, що отримуватимеш сльози. І більше не турбуй мене!
Оксана йшла додому й плакала. До зарплати ще тиждень, а грошей майже немає. Та вдома її чекав сюрприз — дільничний. Наталія Петрівна написала заяву: нібито Оксана погрожує їй, а діти голодні й без нагляду.
Годину він з нею розмовляв, на прощання сказав:
— Я зобов’язаний повідомити опіку.
— Та що ви? Я ж нічого поганого не зробила!
— Такі правила. Сигнал є — треба перевірити.
Ввечері сусідка знову прийшла.
— Слухайте, якщо ваші діти ще раз заважатимуть мені вдень, я звернуся прямо до опіки!
— Що ж ви робите? Вони ж діти!
— Кохана, якби ви їх добре годували, вони б спали, а не бігали!
Вона пішла, а діти з переляку дивилися на матір.
— Їжте, моПройшло кілька років, і Оксана з Іваном разом виростили хлопчиків, а стара комуналка, де колись було стільки сліз, тепер наповнилася сміхом та новими спогадами.
