**Ангел**
Крізь сітку паркану пролазить тоненька рученятка, тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, полю город.
— Добридень, тітонько Олю, — голосно кричить Лесик.
— Здоровенькі були, сонечко, — усміхаюсь я. — Заходь, допоможеш полуничку збирати.
Сітка провисла, я легко піднімаю її край, і до мене заходить Ангел — так я зву Лесика. За ним, сопучи та важко дихаючи, прослизає величезний пес Бурко, майже вдвічі більший за господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Лесик збирає найбільші й червоні ягоди. В нього світле волосся, блакитні очі, гострі, немов крильця, лопатки. Тому й Ангел. Йому 5. Допитливий, добрий.
— Лесю, а чому мама зранку лаялась?
— Та так, хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, — відповідає хлопчик. — Хотів Буркові будиночок зробити гарним, але банка впала.
— Ну, то дрібниці. Зараз поп’ємо чайку і купимо нову фарбу.
Мій Ангел без нагадування миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. Із усього обирає полуницю з молоком і ще теплу паляницю, посипану цукровою пудрою. Від неї над верхньою губою у Лесика білі солодкі вусіки. На килимку біля дверей лежить Бурко. Він тут не вперше, знає правила й терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на одиноку оладку, потім — на нас, ніби питаючи: і це все? Я розраховував на більше… Ми сміємось, і я ставлю перед ним миску з юшкою. Бурко нас пробачає й неспішно приступає до їжі.
За годину втрьох повертаємось із крамниці з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, спека. Заходжу переодягнутися, збираю у пакет полуницю й паляниці. На ґанку Лесикового дому сидить бабуся. Два роки тому вона осліпла. Ангел акуратно поправляє їй хустку, заправляє пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею — знаю, вона її любить.
На веранді разом із Лесиком фарбуємо табуретки білою фарбою, а потім — Буркову будку зеленою. Лесик радіє, Бурко байдужий.
Із роботи приходить Олена, мати Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Лесик бере бабусю за руку, везе в хату. Потім годує її гречаною кашею, обережно й терпляче. Чай бабуся п’є сама, з карамелькою. По хаті пересувається самостійно, знає, де яка дошка скрипить. Олена працює у придорожньому кафе, за два кілометри. Якщо зміна пізня, повертається пізно. Уся надія на сина.
Помічаю, як Лесик упоїсто їсть кашу з шматочком масла. Випивши чашку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина — і вже чоловік. Чи навпаки?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі одягнутися, годує її, носить у хату дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і іноді гірко плаче, коли мати несправедливо наругає. Може щасливо сміятися, коли купається у річці, а бризкиЯ дивлюсь на нього і розумію — найбільше диво не в тому, що він лікує людей, а в тому, що він залишився тим самим маленьким Ангелом, котрий колись проліз крізь сітку паркану за полуницею.
