ДВІ ЧАШКИ ЛАТТЕ.
— Добрий вечір, Ганно Степанівно! Вам, як завжди, дві чашки латте? — з усмішкою запитала я, тривожно вдивляючись у маленьке, зморшковате, але не позбавлене шарму обличчя пізньої відвідувачки.
— Здоровенькі були, Марічко! Так, як звичайно, дві чашки латте. Буду вам дуже вдячна, якщо додасте ще й булочку, — попросила вона, старанно спираючись на своїй паличці.
Ганна Степанівна причепила тростину до спинки стільця, приглушивши гримасу болю, і з важкістю сіла біля вікна.
— Ми всі тут хвилювалися, де ж ви сьогодні? Невже забули, який сьогодні день? Я навіть вибігала на вулицю, сподіваючись вас побачити, — промовила я, на мить відвернувшись, щоб дати вказівки новій офіціантці.
— Серденько моє! Те, про що ви подумали, колись станеться, але коли — ніхто не знає. Не переймайтесь, Марічко, усе просто — вранці я пішла за пенсією, а банкомат мою картку з’їв. Довелося йти до банку, а там черга! Мабуть, усі бабусі нашого району вирішили саме сьогодні робити валю́тні операції, — жартувала Ганна Степанівна, але в її очах читалася втома.
Її руки, завжди в чорних мереживних рукавичках, ледве помітно тремтіли, а обличчя, зморшковане від прожитих років, здавалося ще більш виснаженим. Так, час нікого не милує…
Я працювала адміністратором у невеликій кав’ярні в серці старого Києва. Це місто, любий моєму серцю, зберігало безліч таємниць і спогадів, але про все по порядку.
Моя робота почалася ще в п’ятнадцять років, коли я захотіла заробити мамі на новий телефон. Спочатку мене поставили мити підлогу, потім — навчили подавати каву. А коли закінчила школу, вступила на заочне відділення університету. І ця кав’ярня стала для мене справжньою школою життя.
Тут, серед аромату свіжозмеленого капу, люди розкривали свої душі. Одні — сміялися, інші — мовчали, треті — згадували. Я навчилася читати їхні обличчя, вгадувати бажання.
Наші відвідувачі були різними — і гучні підлітки, і закохані пари, і старші пани з дамами, і матусі з малечами. Але серед них була одна пара, яку я запам’ятала назавжди.
Високий, сивий чоловік і жінка, яка, незважаючи на вік, дбайливо зберігала свою вроду. Кожну суботу, незалежно від погоди, вони приходили сюди після прогулянки.
— Ти змерзла, уперта жінко моя? — гукнув якось Петро Іванович. — Казав тобі взяти парасольку! У мене зранку суглоби боліли, а ти все: «Дощу не буде!» Ну хто ж мав рацію?
— Нічого страшного, — сердито відповідала Ганна Степанівна. — Не цукор — не розтану.
— А пам’ятаєш, минулої осені так само промочила ноги? А потім місяць лікувала бронхіт? — настирливо промовив він.
— Та годі вже, Петре! Краще замов ще одну булочку з корицею — вони тут дуже смачні, — відповідала вона, граціозно відставляючи мізинець.
Він дивився на неї з ніжністю, коли вона з насолодю куштувала свіжу випічку, примруживши від задоволення очі.
— Люблю дивитися, як ти їси, — казав він. — Навіть смачніше, ніж їсти самому. Та й як у тебе все це поміщається?
Минув рік, як Петра Івановича не стало. Але Ганна Степанівна, як завжди, приходила до кав’ярні. Замовляла дві чашки латте, але випивала лише одну. Друга стояла неторканою.
Вона сиділа біля вікна, мовчки помішувала цукор і дивилася у вічність. Іногда плакала, витираючи сльози білою хустинкою. Я знала — у такі хвилини її не варто турбувати.
Одного разу вона розповіла мені свою історію. Вони познайомились у бібліотеці, коли вона, сором’язлива дівчина, впала зі сходів. Він підхопив її, і в його очах вона потонула.
— Одружились ми через три місяці, — розповідала вона. — Я відчула його своєю душею. І ніколи не шкодувала.
Їй бракувало його кроків, його голосу. Бракувало половини себе.
— Але я вірю, що ми ще побачимось, — шепотіла вона.
Хазяйка кав’ярні пропонувала не брати з неї грошей, але Ганна Степанівна завжди відмовлялася.
— За все у житті треба платити.
Ось і зараз, сплативши, вона повільно вийшла на вулицю. Я дивилася їй услід і плакала.
На столі залишилися дві чашки: одна порожня, інша — повна.
Поки є такі люди, хочеться жити. І кохати. Незважаючи ні на що. Кохати…
