Зрозуміла, що щастя її безмежне.
Оксана вирішила на вихідні поїхати в рідне село — провіддати стару матір і сестру. Сама вона жила в обласному центрі, працювала врачом-кардіологом у лікарні, тож не часто випадала нагода вирватися в рідні краї.
Оксані було сорок шість, гарно складена жінка, доволі давно розлучилася і виростила доньку. Та вже закінчила інститут, вийшла заміж за однокурсника й поїхала з ним у його рідне містечко. З чоловіком прожили вісім років, але виявилися надто різними. Розійшлися спільно, без скандалів.
— Добре, що випали три дні, — тішилася Оксана. — Треба заскочити в супермаркет, купити мамі й Тетяні грошей.
Оксана зростала в селі, змалку мріяла стати лікарем, вирватися з дому. Правду кажучи, жити в селі нудило, хто б там не вірили. Хоч і називалося воно непросто — «Веселе». Але веселого в ньому було мало: занепадато, люди роз’їхалися на заробітки, молодь тікала в місто.
Восени й зимою в селі було особливо сумно. Трішки веселішало навесні, коли починалися польові роботи. Навколо літала зелень, сонце прикрашало життя «Веселого» хоч трішки.
Тепер була друга половина червня. Оксана їхала автобусом із міста, дивилася у окно на миготливі зелені краєвиди. На душі було легко, адже майже два місяці не бачила рідних. Робота…
— Мама почувається не найкраще, добре, що Тетяна живе з нею в хаті. Якби не вона, довелося б частіше з’їздити сюди, а шлях не найближчий — три години автобусом, — думала Оксана, споглядаючи за вікно.
Молодша сестра Тетяна нікуди не поїхала, вийшла заміж за місцевого хлопця й залишилася. Батько помер рано, тому Тетяна з чоловіком жили в матері. Микола виявився вмілим — відремонтував хату, зробив прибудову для своєї родини й окремий вхід, щоб не заважати тещі. Тетяна народила двійню, але й вони вже виїхали з села й вчилися в технікумі.
— На відміну від мене, Таня завжди хотіла жити в селі, а я мріяла втекти з цього «веселощів», — зізнавалася вона подрузі Вікторії, яку колись привозила в село. Та була вже в захваті від свіжого повітря й природи.
— Розумію, Віка, тобі, містячці, усе тут дивовижно. А спробуй поживи тут восени, коли дощ, багряниця чи весняна розмоклиця… Тоді вже не знаю, чи так зворушувалася б, — сміялася Оксана.
Цього разу дорога проминула непомітно, бо вона задрімала. Прокинулась, коли проїхали велике село. Незабаром з’явився знак «Веселе». Водій звернув з траси, й автобус почав підстрибувати на ґрунтовці.
Вийшовши, Оксана озирнулася.
— Нічого не змінюється, — усміхнулась вона й почала йти до хати.
Сонце гріло, повітря було свіжим, птахи співали. Настрій у Оксани був чудовим — таки рідні краї.
— Здоровенькі були, Оксанко, — почула вона старенький голос. Перед нею стояла бабуся Пара́ска, сусідка матері. — До матері?
— Здоровенькі були, бабусю. Так, приїхала провідати, сумувала.
— Добре робиш. Нещодавно мати й згадувала тебе, чекає… Ну йди, а я в магазин, пенсію принесли.
— Як самопочуття?
— Та вже як у мої літа, донько, — махнула рукою бабуся й пішла.
Оксана зайшла у двір. Нікого не було. Увійшовши в хату, на порозі вона зустріла кота Барсика, який тут же почав тертися об ноги.
— Привіт, рижик, привіт, малий, — ласкаво промовила вона, глад— Привіт, рижик, привіт, малий, — ласкаво промовила вона, гладячи пухнастика, а в цю мить серце їй подсказало, що справжнє щастя чекає не в далеких містах, а тут, у цих старих стінах, де дитинство сміється в її спогадах.
