Нове життя, нова родина
Оксана щасливо вийшла з кабінету лікаря – вона стане матір’ю. Додому йшла швидко, хотіла якнайшвидше зробити сюрприз чоловікові. Тарас був вдома, щойно прийшов з нічної зміни. Зазвичай у такі дні він спав аж до обіду. Але Оксана знала, що він уже прокинувся – вона сама відпросилася з роботи, щоб сходити до лікаря.
Та вийшло так, що сюрприз влаштував їй чоловік, а не вона йому. Коли відчинила двері ключем, побачила в коридорі на тумбочці жіночку сумочку.
— Що це? — неприємно здивувалася. — Чия?
Двері у спальню відчиняти не хотілося. Було страшно. Вона вже здогадувалася, а коли увійшла, побачила те, чого й очікувала. Чужа жінка лежала на її місці, а поруч – її Тарас. То чи від виразу обличчя Оксани, то від несподіванки, але та жінка пролетіла повз неї й вискочила з квартири. А чоловік неспішно підвівся й почав одягатися.
— Береш свій чемодан, складаєш речі – і гайда за своєю пасією, — різко сказала Оксана і вийшла.
Їй було дуже погано. Так погано, що вперше в житті вона відчула щось подібне. Потім – швидка, лікарня й вердикт лікаря:
— Дитину ви втратили.
Повернулася додому, де на неї чекали тиша та бардак після сварки з чоловіком. Трохи прийшла до тями і вирішила починати все з чистого аркуша. Перш за все – розлучення. Тарас після того випадку більше не з’являвся. Зустрілися лише під час розлучення. Він дивився провинувато, але мовчав.
Дні змінювалися місяцями. Минуло півтора року з моменту, як вона розлучилася. На чоловіків не дивилася, хоча їй було лише двадцять сім. Навіть на роботі колеги казали:
— Оксанко, ти наче нежива. Життя ж триває. Ну трапилося нещастя, але попереду ще стільки всього!
— Не знаю… Наче щось всередині переломилося. Не відчуваю радості, — зізнавалася вона.
— Так подивися на Мар’яна! — радили дівчата. — Думаєш, він випадково тебе піджидає після роботи й підвози— Невже не помічаєш, як він на тебе дивиться? Нормальний хлопець, спробуй! — підбадьорювали її подруги.
Оксана й справді придивилася — і незабаром вони з Мар’яном вже гуляли парком, потім сіли в кав’ярні, сміялися… Пройшов час, і вона відчула — він готовий поговорити про весілля. Зрештою, одного вечора він запросив:
— Давай одружимося, Оксанко. Тоді й провожати не треба буде — разом із роботи й додому повертатимемося.
Так і сталося. Разом на роботу, разом додому. Вечеряли, інколи гуляли, дивилися фільми. Оксана мріяла про дитину — але чомусь не виходило. Місяці минали, а вагітність не наставала.
Одного разу вона з колегами поїхала в дитячий будинок — їхня фірма була спонсором, везели допомогу. Там її вразила дівчинка років чотирьох — такі сумні очі… З того дня думка про неї не давала спокою.
— Мар’яне, давай візьмемо дитину з дитбудинку? Поки що своя не виходить… Ти ж не бачив, як вони там дивляться на людей — наче кожен для них надія.
— Оксанко, їх там багато, усіх не забереш…
— Хоча б одну можна осчастливити. Це вже щастя.
— Ти справді цього хочеш?
— Так. Там є дівчинка — Вікторія. Така гарненька й сумна…
Мар’ян, хоч і хотів власну дитину, згодився. Віка з народження виросла в дитбудинку — мати від неї відмовилася. Оксана розмовляла з директоркою, Наталією Степанівною:
— Я хочу усиновити Віку. Скажіть, які документи потрібні?
— У вас немає своїх дітей?
— Поки що ні… — вона розповіла свою історію.
— Але ж ви ще можете народити. Якщо думаєте, що усиновлення допоможе забути свою втрату — помиляєтеся. Дитина потрібна вам чи ви — їй? Подумайте ще.
Виходячи, Оксана знову побачила Віку — та сиділа на лавочці, міцно тримаючи плюшевого ведмедика.
Через деякий час Віка стала їхньою донечкою. Оксана була щаслива й вдячна Наталії Степанівні. Вона дивилася на Віку не як на заміну, а як на рідну дитину. Та й дівчинка розквітла — тепер у неї були тато й мама!
Та згодом Мар’ян став усуватися — холоднішав і до Віки, і до Оксани. А потім одного дня заявив:
— Оксанко, мені здається, ми помилилися. Я не можу прийняти її. Хочу рідну дитину… Може, віддамо її назад?
Це було як грім серед ясного неба. Вона вже полюбила Віку всім серцем!
— Дитина — не речовина, щоб брати й віддавати! Я ніколи не погоджуся. Віка — наша донька.
— Твоя, не моя. Якщо не віддаси її — вибирай: або я, або вона.
— Вибору немає. Віка — моя дитина. А ти — як знаєш.
Незабаром вони розлучилися. Оксана з Вікою повернулися до її колишньої квартири. Якось біля під’їзду їх зустрів Тарас.
— Оксанко! Я тебе так довго шукав… Дізнався, що ти вийшла заміж.
— Тепер уже не заміжня. Що тобі? — відповіла вона сухо.
— Я хочу повернути все… Пробач мене. Я готовий на все.
— Ні, Тарасе. Нам час іти.
У двері вона почула, як він крикнув услід:
— Якщо що — мій номер той самий. Завжди готовий допомогти!
Несподівано Оксані спало на думку: що, якщо справді…? Вона дістала телефон.
— Привіт. Треба поговорити.
За кілька хвилин Тарас сидів на її кухні.
— Ти кажеш… хочеш усиновити ще одну дитину? — він дивився на неї пильно.
— Так… Але якщо ти не хочеш — я не маю до тебе претензій.
— Як це «не хочу», коли через мене стільки всього трапилось? Я все виправлю! — він говорив швидко, щиро. — У нас буде справжня родина.
Оксана зрозуміла: заради дітей вона готова дати йому другий шанс.
— Ти згоден?
— Звичайно! Дитина — вона завжди рідне.
Нового року вони встріли вже втрьох: Оксана, Тарас і Віка. Ялинка сяяла, подарунки під нею хвилювали дівчинку. З кухні пахло святковою вечерею.
Тарас дивився на них і думав: «Яке щастя — мати сім’ю».
Для всіх них цей Новий рік був початком нового життя, справжнього щастя. Попереду — довгий шлях, але тепер вони пройдуть його разом.
