Ми справимося
Коли сльози висохли, коли вже немає сил переживати біль втрати, треба знайти в собі волю жити. Жити, щоб приносити радість іншим. Найголовніше — знати, що ти комусь потрібен.
Тарас і його дружина Олена плакали біля ліжка сина в лікарні. Тринадцятирічного Данилка збила машина. Їх єдиний син, розумничка та золоті руки, якого вони обожнювали.
— Лікарю, скажіть, чи виживе наш Данилко? — благала Олена, вдивляючись у очі лікаря, який ухилявся від погляду.
— Робимо все можливе, — була його відповідь.
Тарас і Олена не були багатими, але готові були віддати останнє, аби син вижив. Та гроші й родинна любов не врятували хлопчика — він помирав.
У сусідній палаті лежав Андрійко. Чотирнадцятирічний хлопець із дитбудинку, життя його не пестило. Він задихався, слабшав і розумів, що його час обмежений. Для нього — хлопця із хворим серцем, яке могло зупинитися будь-коли, донорського серця не було.
Старенький лікар, заходячи до нього, повторював одне й те саме:
— Все буде добре, Андрійку, ми знайдемо для тебе серце. Тільки вірь і чекай.
Але Андрійко вже знав — це пусті слова. Він не плакав.
— Час тікає, а нічого не змінюється, — думав він. — Може, побачу ще теплий дощ, яскраве сонце, почую хрускіт снігу взимку…
Одного разу, вдаючи, що спить, він почув, як вихователь благав лікаря:
— Врятуйте хлопця. Він хороший. Ми готові на все.
— Це не в моїй владі, — зітхав лікар.
Андрійко закрив очі.
— Хоча б без болю…
Його друг Стьопа із дитбудинку плакав, але Андрійко його заспокоював:
— Не журись, там тебе жде. Побачимось колись.
А потім лікар раптом сказав:
— Готуйся до операції.
Андрійко навіть не здогадувався, що в кабінеті лікаря кричала Олена:
— Я не віддам серце мого сина!
Та Тарас погодився:
— Нехай його серце б’ється в іншому хлопці.
Операція вдалася.
Андрійко прокинувся після операції. Лікар дивився йому в очі — це був новий погляд.
— Може, справді все буде добре? — подумав хлопець.
Тарас і Олена чекали. Лікар подякував їм:
— Ваше рішення врятувало йому життя.
Олена знову ридала.
Минув час. Андрійко оговтувався. Він познайомився із Тарасом і Оленою, які часто приходили до нього. Одного разу вони запропонували йому стати їхнім сином.
— Я згоден, — прошепотів він.
Але Олені було важко. Вона все порівнювала його з Данилком:
— Данилко робив це краще…
Андрійко мовчав.
Одного дня вона не витримала і виїхала до матері.
— Відвези мене в дитбудинок, — попросив Андрійко Тараса. — Я вам заважаю.
Тарас глянув на нього й обійняв:
— Нічого. Ми справимося.
Вони жили разом, готували й спілкувалися. Але обом бракувало Олени.
— Завтра у неї день народження, — сказав Тарас.
Андрійко раптом підійшов і обійняв його:
— Тату, завтра повернемо маму додому.
Тарас заплакав.
Наступного дня вони приїхали за Оленою.
— Мамо, поїдемо додому, — сказав Андрійко, подаючи їй квіти. — І з днем народження.
Олена обняла його через сльози:
— Прости мене, сину.
Андрійко отримав диво. Він знайшов родину. І тепер живе, сміється, любить. Все це — завдяки хлопчику, якого немає.
