Чужий чоловік
— Марічко, вибач, мені треба їхати.
— Дружина дзвонила? Їдь, звичайно. Я звикла.
Марійці було важко щоразу відпускати Романа до дружини. Так хотілося, щоб він лишився на ніч. Вони б пішли в кав’ярню, потім дивилися фільм, загорнувшись у теплу ковдру. Вона зварила б смачну каву…
Але це було лише в мріях. Роман ніколи не приховував, що одружений, має сина. Дружину не кохає, живе заради сина. Чекає, поки той закінчить школу, і тоді піде до Марійки.
Марійці було байдуже на його дружину. Чому вона має думати про щастя якоїсь жінки? Була сім’я, перестав кохати чоловік — це ж видно по ньому, так не тримай його, відпусти. Просто Роман — добрий батько, не може травмувати сина своїм уходом.
Нічого, буде й на її вулиці свято. Через два роки син поїде вчитися, і тоді… Буде й ковдра, і кіно, і родинне щастя. Марійка мріяла народити доньку, свою копію.
Два роки промайнули швидко. Вона чекала, коли ж він здійснить задумане, але щоразу знаходились відмовки.
— Розумієш, у Ліни мати сильно захворіла, вона забрала її до нас. Не можу покинути їх, сама ж знаєш…
Марійка зітхала і згоджувалася. Скільки ще чекати? До пенсії?
Затримка. Що це — збій? Купила тест. Дві смужки. Може, це й на краще… Треба до лікаря, хай підтвердить.
Марійка сиділа в жіночій консультації в кінці коридору, чекала своєї черги. Двері відчинилися, з кабінету вийшла вагітна жінка з великим животом. Під руку її вів чоловік. Невже… Це ж Роман. Що це?
Вони вийшли на вулицю, не помітивши її. Вона зайшла до лікаря.
— Дівчино, з вами все гаразд? Ви дуже бліда.
— Так, напевно, гаразд. Хочу перевіритися.
Лікар підтвердив вагітність і привітав її.
— У вас вік уже підходить, народжувати першу дитину в 35 — трохи пізно, але нічого. Ось нещодавно була пацієнтка, 40 років, син — випускник, а вони з чоловіком вирішили доньку народити. Гарна сім’я, міцна, чого б і не народити?
Марійка криво посміхнулася і не відповіла. У голові був вир думок. Як так? Навіщо він обманював її, обіцяв піти, а сам зробив дитину “некоханій дружині”? Довго він збирався це приховувати? Що тепер робити?
— Лисичко, сьогодні не зможу приїхати, вибач…
— Так, звичайно, я теж зайнята.
— Чим це?
— Іду в клуб із Оленою. Набридло сидіти вдома.
— Який клуб, скільки тобі років? Мені це не подобається, Лисичко…
— А в мене немає сім’ї, маю право. Ти — чужий чоловік, не маєш права мені вказувати.
Марійка вимкнула телефон. Ось так — їй не можна в клуб, а вона має, як вірна собака, чекати господаря. А той буде народжувати дітей, виховувати їх і іноді заїжджати до неї по нові відчуття. І так — поки не набридне.
Тільки зараз вона зрозуміла, у якій жалюгідній ролі була ці роки. Все найкраще — дружині та синові, а вона лише запасний аеродром. І йому байдуже, що час йде, що їй треба народжувати, інакше буде пізно. Нічого, тепер у неї буде своя дитина.
Роман приїхав без попередження. Плакав. Розповів, що під час пологів дружини загинула дитина, донька, хоча все було добре. У дружини з’їхав розум від горя, і він не знає, що робити.
— Що робити? Бути з дружиною в цю важку хвилину. Романе, це ваше спільне горе. Не розумію, навіщо ти їздив до мене, якщо у вас все добре було з дружиною? Навіщо брехав?
— Це Бог покарав мене, забрав доньку через тебе…
— Не неси дурниць. В усьому винен лише ти. Брехав дружині, брехав мені, собі… Будь хоча б тепер чоловіком, іди до дружини.
— Розумієш, я люблю вас обох. Кожну по-своєму. І не можу бути лише з одною…
— Годі, Романе, іди й більше не приходь.
Марійка зачинила двері й розплакалася. Їй було шкоду і себе, і дружину Романа, яка втратила дитину. Вона незабаром сама стане матір’ю і уявляє, як це боляче.
Роман дзвонив кілька разів, приїжджав п’яний, але Марійка проганяла його. Він так і не дізнався, що вона народила сина, його сина. Записала на своє прізвище, а у графі “батько” поставила прочерк. Син Ярослав вийшов копією Романа, чужого чоловіка…
За статистикою, лише 10% чоловіків йдуть від дружин до коханок. І близько половини з них повертаються назад. Скільки жінок так і не дочекалися, коли одружений чоловік розлучиться й одружиться з ними, як обіцяв…