У сімдесят років я зрозуміла, що найстрашніше — це не порожня квартира, а будинок, забитий людьми, для яких ти ніхто.
— Знову не той хліб купили, — голос невістки Оленки різко врізався у вуха, поки я розкладала пакети на кухні. — Я ж просила бездріжжовий. Вп’яте вже нагадую.
Вона взяла батон, який я принесла, і перевертала його в руках, немов це була якась отруйна гусениця.
— Олю, вибач, забула. Забіглася.
— Завжди ви кудись «забігаєтесь», Ганно Іванівно. А нам це їсти. У Івасика може бути алергія, — вона кинула хліб на стіл із виглядом, ніби зробила мені ласку, не відправивши його у смітник.
Я ковтнула слину. Моєму онукові Івасикові шість років, і в житті у нього не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату заглянув син.
— Мам, мій синій светр не бачила?
— Бачила, Андрійку. Він у пранні, я вчора…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж хотів його сьогодні вдягнути! Ну, мам!
Він зник, залишивши мене з цим дратівливим «ну, мам», яке в останній час болить гірше за ляпаса. Я постирала його річ. Я подбала. І знову вийшла винна.
Повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Оленка вже голосно розповідала подрузі по телефону, що «свекруха знову маячить». Сміх у трубці був таким же гострим, як і її слова.
Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він дзижчав, як вулик.
Розмови, дитячий крик, телевізор, хлопання дверей. Шумно. Людно. І до божевілля самотньо.
Я сіла на ліжко. Усе життя боялася залишитися сама. Боялася, що діти виростуть і розлетяться, і я сидітиму в порожніх кімнатах. Якою ж дурною я була.
Лише до п’ятдесяти п’яти років зрозуміла: найстрашніше — це не пуста квартира, а будинок, де повно людей, яким ти не потрібна.
Ти для них — безкоштовний додаток. Жива функція, яка постійно глючить. Подай, принеси, постирай, та тільки так, як вони сказали. Крок ліворуч, крок праворуч — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Ввечері я спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, насуплений.
— Андрію, може, поговоримо?
— Мам, я працюю, не бачиш? — він навіть не підняв очі.
— Я просто хотіла…
— Пізніше, гаразд?
«Пізніше» так і не наставало. У них із Оленкою було своє життя, свої плани, свої розмови. А я була… фоном. Як старий диван або набридлий торшер. Ніби й тут, але ніби й ні.
У двері постукали. Це був Івасик.
— Ба, почитай, — він простягнув мені книжку.
Серце на мить заповнилося радістю. Ось він, мій промінчик. Єдиний, кому я…
— Івась! — на порозі з’явилася Оленка. — Я ж казала — не чіпай бабцю! Іди, у тебе за розкладом планшет.
Вона забрала в нього книжку і повела за руку.
А я залишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері. І в цю мить зрозуміла: більше не можу бути тінню. Щось має змінитися. Або я просто розчинюся в стінах цього дому, як привид.
Рішення прийшло не відразу. Воно дозрівало в мені, поки я механічно мила посуд, ходила в магазин і терпіла дрібні уколА потім я взяла телефон і набрала номер свого старого друга, який колись казав: “Життя починається не тоді, коли ти знаходиш себе, а тоді, коли ти наважується втратити те, що тобі не належить.”.
