Тайна, що залишилася непоміченою

Таємницю з собою не забрала

Після закінчення педагогічного інституту Марічка повернулася до рідного міста — хотілося викладати в колишній школі. Ще вчителькою бути, усі знали: від першого класу мріяла.

— Наша Марійка вперта, як той буряк у борщі, — казали про неї однокласники.

До школи увійшла жвава дівчина, прямим кроком до кабінету директорки:

— Доброго дня, Ганно Іванівно.

Та підняла голову, глянула поверх окулярів: — Ой, та це ж Марічка Бойко?!

— Я сама, власною персоною. Обецяла ж повернутися.

Так Марічка стала вчителькою історії. Спочатку старшокласники випробовували її терпіння, але згодом почали поважати.

Незабаром познайомилась з Остапом — інженером з місцевого заводу. Одружилися. Ще заручинами Остап запевнив:

— Дітей заводити не будемо поки. Ось станемо на ноги, тоді й подумуємо.

— Добре, але довго не тягнемо.

Так і жили. Аж поки «добрі люди» не нашептали Марічці, що Остап крутить роман із колегою. Вона йому повірила — бо ж парубок гарний був, жартівник.

У домі — скандал. Остап зізнався, божився, що більше не повторить. Марічка образилася, але згодом пробачила. Здавалося, забула.

Через рік вона оголосила:

— У нас буде дитина. Народжу, навіть якщо ти проти.

— Я не проти, — одразу згодився Остап.

Народилася донечка Олеся. Раділи обидва. Остап став ідеальним батьком — ні на кого більше не дивився.

Роки минали. Олеся виросла гарною, розумною дівчиною. Вступила до політеху. Одного разу оголосила:

— Після диплома одружуся з Тарасом.

Та радість затьмарила хвороба Марічки. Обстеження, лікарні… Вона слабшала на очах.

Олеся з Тарасом відклали весілля.

Марічка пішла з цього світу. Остап конав від провини: «Якби ж не той мій гріх…»

Після похорону Олеся розбирала речі матері й знайшла листа.

Він перевернув її світ.

Марічка розкрила таємницю: Остап — не її рідний батько. Коли дізналася про його зраду, помстилася — зійшлася з учителем географії, що приїхав із Чернігова у відрядження. Народила доньку. Вирішила дати їй ім’я справжнього батька — Олеся. Але нікому не сказала.

«Доню, ти маєш знати правду», — писала Марічка.

Олеся читала й не вірила. Її серце розривалося.

Вона пішла до Остапа.

— Тату… я знаю.

Він зблід.

— Я любив твою матір. І тебе люблю, як рідну.

Они обійнялися й плакали.

Олеся зрозуміла: її батько — Остап. Іншого їй не треба.

Через рік вона вийшла за Тараса. Народився син. Остап став дідусем — щасливим, немов зняли з нього тягар.

А таємниця… Таємницю Марічка забрала з собою. Але не цілком.

Бо правда, як та весняна вода, знайшла свій шлях.

Оцініть статтю
ZigZag
Тайна, що залишилася непоміченою