– Мамо Фаю, як ви тут? Ми ось з Анткою пройшли повз, з ярмарку йдемо, вирішили зайти, ще й вам купили трохи солодощів, – обіймала Юлька свою нерідну матір.
Вони так домовилися – Фаїна й Юля будуть вважати одна одну мамою й донькою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точніше – шістдесят шість. Життя її не дуже щасливим було – чимало лиха й несправедливості випало на її долю.
Та тринадцять років тому Бог послав їй порятунок – до неї прибилася Юля. Просто одного осіннього вечора постукала у двері. Фаїна відчинила – на порозі стояла молода жінка, брудна, у синцях. Швидко запросила її до хати.
– Заходь, серденько, заходь, – жінка озиралася. – Не бійся, я сама тут живу, так уже вийшло… Що ж із тобою сталося, дитино? – пестила вона її, допомагаючи зняти пошарпаний плащ.
Надворі стояла вже осінь, і хоч лише початок, але сиро й пронизливо.
– Як тебе звати? – запитала вона. – Я – Фаїна Степанівна, можна й просто тітою Фаєю…
– Юля, – прошепотіла дівчина й заплакала.
– Поплач, серденько, поплач, легше стане, – примовляла Фаїна, гладячи її по волоссю.
Дістала аптечку, обробила подряпину на щоці, привела трохи до ладу. Нагодувала гарячою юшкою, напоїла чаєм. Розпитувати не стала – розповість сама, коли буде готова.
– Дякую, тіто Фаю… Я дуже замерзла. Не знаю, скільки йшла, але понад день точно. Це яке село? У темряві не роздивилася… Просто впала б коло хати, якщо б ви не відчинили.
– Це Вересівка, – відповіла Фаїна. – А ти звідки?
– Ми з чоловіком жили в райцентрі… Одружені були всього два роки. Поки зустрічалися – ніби все добре, а як стали під одним дахом жити – показав свій справжній характер. Грубий, невсипущий, руки розпускав… Я хотіла дитину, а він казав – не треба. Але так вийшло, що я завагітніла… Коли сказала йому – він мене побив. Потім ще раз… Я побачила в його очах звіра й злякалася не за себе – за дитину. Схопила пальто, шапку, добре хоча б чоботи натягнула… А йти мені нікуди. Я ж з дитбудинку. Ішла, де стежкою, де лісом, боялася, щоб не наздогнав… Потім побачила ґрунтовку – і вийшла сюди.
– Ох, доню, наробив же ти злиднів… Та нехай. Я тебе в обиду не дам, тільки б із малечею все було гаразд. А якщо хочеш – залишайся в мене назавжди. Я сама живу… так уже вийшло, – важко зітхнула Фаїна.
З того вечора Юля й прижилася в неї. А потім народився син – Антко. Фаїна допомагала з дитиною, вважала його за внука, а Юлю – за доньку. І Юля ставилася до неї, як до рідної. Одного разу вони й домовилися:
– Тіто Фаю, а можна я тебе називатиму мамою? Адже Антко кличе тебе бабою.
– Звісно, доню. Я ж і так тебе донькою зву, вже давно вважаю вас рідними.
– Точно, мамо Фаю. Чужа, але своя, рідна.
Так і жили разом. Юля влаштувалася поштаркою – хоч і була в неї освіта технолога, але де їй тут, у селі, знайти роботу. Антко підростав, Фаїна за ним доглядала.
– Фаю, та твоя Юлька – золото! І Антко виховний хлопець, – хвалили односельчанки в крамниці. – Ось тобі й удача. Рідна донька кинула, а Бог дав тобі Юлю… Мабуть, не дуже ти перед Ним провинилася.
– Та я й сама дякую Господу, що послав її мені тоді, – відповідала Фаїна. – Ми з нею, як дві самітні метелики вночі, знайшли одна одну. Я – сама, вона – сама… А разом ми самотність не відчуваємо. Точніше, утрьох – Антко не дає нам нудьгувати.
У селі жив Максим – він і придивився до Юлі. Подобалася йому її скромність, чемність. Те, що в неї син, його не бентежило – діток він любив. Сам бездітний, розійшовся з дружиною – вона не хотіла дітей, від’їхала у своє село, тепер живе на широку ногу. А він після неї довго не міг одружитися – серце не лежало… Аж поки не з’явилася Юля. Спочатку вагався – таки ж не місцева, пришла нізвідки. Та врешті зробив пропозицію.
Юля сумнівалася, але Фаїна порадила:
– Виходь за Максима, гарний чоловік. Не випиває, не розбещений. А те, що з першою дружиною не пощастило – тобі теж не пощастило. Ось і будете жити в любові. Антка любитиме, як рідного.
– Мамо Фаю, а ти знову сама залишишся?
– Ой, доню, Максим же через два будинки живе! Будемо сусідами. То ж не відмовляй йому.
Так Юля й вийшла за Максима. До Антка ставився тепло, а потім народили ще й доньку – Оленку. Фаїна жила окремо, але вони їй у всьому допомагали. Максим теж ставився до неї з повагою, називав тещею. Вона раділа, що в старості не лишилася самотньою. А колись було й інакше…
Колись давно Фая вийшла заміж у сусіднє село за Аркадія – думала, по любові. Народила доньку Віру. Спочатку жили зі свекрухоАле тепер їй не було самотно, бо хоч Віра й зрадила, Юля з Антком та Оленкою зробили її життя справді щасливим.
