Я працювала в ресторані “Колосок” вже два роки. Не найкраща робота, але стабільна. Теплий кавовий аромат, стук тарілок, дзвін дзвіночка над дверима — це моя повсякденність. Я полюбила цей маленький світ, особливо тихі недільні ранки, коли сонячні промені пробиваються крізь жалюзі, а постійні відвідувачі заходять один за одним.
У нас є свої завсідники. Вони роблять це місце рідним. Подружжя пенсіонерів, яке завжди ділить сирники з вишнею й тримається за руки. Гурт хлопців, що залітають після футбольних тренувань, голодні й веселі. Мама з малечею, які разом їдят вареники, а дитина уважно занурює їх у сметану. Є й хлопець у окулярах, який кожного разу замовляє млинець із сиром і цілими днями щось пише на ноутбуці.
Але один чоловік виділявся серед усіх.
Він завжди сідав у ту саму кабіну — третю від вікна, звідки видно парковку. Не те щоб там було на що дивитися. Але він сидів, спостерігав, мовчав. Завжди один. У тій самій вицвілій сорочці в клітинку, зі стертими ліктями. Інколи замовляв пиріг, інколи бутерброд, але завжди — каву.
І щоразу, коли він залишав, під чашкою лежала купюра в тисячу гривень.
Жодного пояснення. Тільки тихий погляд, легка посмішка.
Спершу я подумала, що це помилка. Навіть вибігла за ним того першого разу.
“Пане! Ви залишили—”
Він обернувся, усміхнувся. “Це вам.”
І пішов.
З того дня це стало традицією. Кожну неділю. Те саме місце. Те саме вираз обличчя. І така сама тисяча гривень.
Я не багата. Живу в крихітній квартирі з котом Барсиком, працюю на двох роботах і вчуся на бухгалтера по вечорах. Ті гроші багато значили. За них я купувала їжу, оплачувала рахунки. Але ще важливіше — вони змушували мене відчувати, що хтось мене бачить.
“Чому він так робить?” — якось запитала я у подруги й колеги Марічки, коли ми ділили вареники після зміни.
“Може, він багатий. Або ти йому когось нагадуєш. Доньку, наприклад,” — пожартувала вона.
Я засміялася. “Тобто у мене раптом з’явився загублений мільйонер-батько?”
“Хто знає,” — пожартувала вона.
Але я не переставала думати про нього.
Він ніколи не затримувався. Не заводив розмов. Проте я помічала деталі. Як він посміхався, коли чув дитячий сміх. Як одного разу заплатив за вечерю літнього подружжя й непомітно пішов. Як знав моє ім’я, хоча я йому його не називала.
А потім настала неділя, коли все змінилося.
Він виглядав… незвично. Блідий. Стомлений. Ніби щось давило йому на груди. Я запитала, чи потрібна йому допомога. Він подивився на мій бейджик.
“Ні, дякую… Оленко,” — сказав він тихо, ніби хотів запам’ятати моє ім’я.
Тоді він уперше вимовив його вголос.
Коли він пішов, під чашкою знову лежали гроші. Раптово мені відчулося, що він ніби зникає. Я швидко сфотографувала його, виходячи вЯ виставила ту фотографію в соцмережах з підписом: “Цей чоловік щонеділі приходить до нас і залишає тисячу гривень — просто так”, і того ж вечора дзвінок від матері розкрив правду: це був мій батько, якого я ніколи не знала.
