30 серпня 2023 року
Хто б міг подумати, що дві подружки з дитинства, Оксана й Марія, посварилися навіть за життя. Село шепотіло:
— Що ж таке трапилося, що подруги розійшлися? Тепер йдуть повз одна одну, мов чужі, й навіть не вітаються. А живуть же поруч!
Обидві мовчали, тож люди ще більше здогадкувались. Жінки біля криниці вигадували найдивніші історії. Відомо було лише одне: Наталка — донька Оксани, а син Марії — Вітя — зустрічалися. Дружба зі школи, а після випуску їхні дороги розійшлися. Вітя пішов у армію, а Наталка вступила до інституту в Києві.
Змалечку Вітю й Наталку бачили разом — і в школу, і додому, а після уроків вони гралися з іншими дітьми аж до вечора. Влітку плескалися у річці, а дорослішаючи, сиділи на березі, дивилися на воду.
— Наталкооо, виходь! — чула вона його голос під вікном і стрімголов вибігала з хати.
Вони були зовсім різні. Жвава, енергійна Наталка і спокійний, мовчазний Вітя, який завжди спершу подумає, почеше потилицю, а потім уже діє. Проте верховодила завжди вона.
— Віть, завтра у ліс по гриби. — Він кивав. — Віть, завтра на річку засмагати. — Він знову не заперечував.
Оксана з Марією ще з дитячих літ гралися у ляльки, у хованки, бігали одна до одної — їхні батьки жили через тин. Їхні родини дружили ще з дідів і прадідів. Вчилися в одному класі. Вийшли заміж майже одночасно — за друзів.
Перша розлучилася Оксана, коли Наталці було три роки. Чоловік у неї був запальний, злісний, пиячив і не стримував рук. А вона пробачити не змогла.
— Оксаночко, що це за синень? Аж на всю щоку! — злякалась Марія, побачивши подругу. І не питала, звідки — і так знала.
— Вигнала свого гуляку. Викинула речі. Не знаю, куди пішов — мабуть, до матері.
— Добре зробила. А мій учора дива учув — лежав на дивані, а Вітя коло нього крутився. Заважав відпочивати, от він і штовхнув хлопця з усієї сили. Ледачий трохи головою не вдарився. Я заступилась — а він мені: «Наступного разу дістанешся, якщо свого сина не заспокоїш.» Чуєш? «Свого», ніби Вітя не його син!
Побалакали, розійшлися. А через півроку по селу пішла поголоска:
— Марка вигнала свого чоловіка… Говорять, замучив підозрами, що Вітя не від нього. Та від кого ж, коли вилитий у нього! А Марка завжди дівчина скромна була, з хлопцями не крутилася. Одружилась — і все.
Так воно й було. Чоловік отруював Марії життя ревнощами, навіть ножа до горла приставляв. Налякалась — і кинула.
Залишились подруги самі, з дітьми. Але не журилися. Про чоловіків і не мріяли. Колишні зникли з села. І були в Оксани з Марією дві радості: донька Наталка й син Вітя.
Після школи Вітя вивчився на водія, Наталка вступила до інституту. Він чекав повістку, вона поїхала до Києва. Повестка прийшла наприкінці листопада. Наталка приїхала провести Вітю. Три дні не розлучалися. Попрощалися — і хлопця забрали служити.
Усю зиму Наталка приїздила на вихідні, заглядала до Марії — та розповідала, що пише Вітя. Хоча й вона з ним листувалася. Та згодом Марія помітила: дівчина рідшає. Останній раз була після Нового року, ще пару разів заїжджала — а навесні зовсім перестала.
— Оксано, чого це Наталка не показується? — питала вона подругу, заходячи після роботи.
— Навчання, конспекти, зайнята…
Минав березень, почався квітень, а Наталки як не було. Зате зібралася до неї мати. Марія помітила: подруга якась не своя, мовчить, окрім роботи, нікуди не ходить.
Повернувшись, Оксана мовчала, а Марію розривала цікавість. Не витримала — пішла ввечері.
— Ну, давай, розповідай, — з порогу почала вона. — Що ти від мене ховаєш?
Махнула рукою Оксана й випалила:
— Та вже й ховати… Усе одно дізнаються. Наталка моя вийшла заміж. Дитину чекає.
Марія спершу подумала, що ослухалася. А зрозумівши, вискочила, мов опарена.
— Отак діло! Заміж вийшла! Дитину чекає! — не могла заспокоїтися. — А Вітько? Ох, Вітько, що тепер буде?
Відразу сіла, написала синові листа. Вилила обиду, але його просила не сумувати. Вітя, відслуживши, додому не повернувся. Пішов із товаришем на Північ. Жив у гуртожитку, працював.
Робив на буровій, робив сумлінно — у нього все в руках горіло. Не гребував ніякою роботою. Лише праця приглушувала ту пустоту, що осіла в серці після матеріного листа.
Оксана з Марією більше не спілкувалися. За три роки Вітя лише раз заїжджав — на кілька днів. Допоміг матері, підлатав хату, посидів на річці — і зник. А Наталка й зовсім забула дорогу додому. Ні з чоловіком, ні з сином не покаВітя з Наталкою та маленьким Олежком пройшли назад селом, тримаючись за руки, а в серці у нього нарешті знову засяяло сонце.
