Ну нарешті
Виходячи заміж, Оксана навіть не підозрювала, що в її новоявленого чоловіка Дмитра є шкідлива звичка. Зустрічалися вони недовго, Дмитро швидко запропонував їй руку та серце, причому, коли робив пропозицію, був трохи п’яний:
— Оксанко, давай одружимося, — промовив він, і його подих пахнув горілкою.
— Дмитре, ти що, випив? І в такому вигляді мені кажеш про весілля? — не надто обурилася Оксана, бо заміж їй хотілося, майже всі подруги вже були одружені.
— Та я ж… На радощах, сподіваюсь, ти не відмовиш, — весело говорив він. — Ну, що, яка твоя відповідь?
— Гаразд, згодна, але за умови, що питимеш лише по святах.
— Ну, я про те ж! Звичайно, по святах. Ось сьогодні, наприклад, у мене свято — зробив тобі пропозицию!
Через молодість і наївність Оксана не заглиблювалася, та й не знала, що батько Дмитра пив увесь свій вік. Можливо, ця звичка вплинула і на сина, тим більше, батько інколи запрошував Дмитра «пригубити за компанію».
Ганна, мати Дмитра, обурювалася, коли чоловік наливав синові.
— Сам цю отруту ковтаєш, ще й сина зваблюєш… — але чоловік лише сміявся у відповідь.
— Мовчи, жінко, хай Дмитро звикає, він же мужик.
Після весілля молодята оселилися в однокімнатній квартирі Оксани, яку вона отримала у спадок від бабусі. Спочатку все було добре. Дмитро працював, іноді повертався з роботи з запахом алкоголю, але завжди знаходив причини.
— Вітько прогуляв, син народився — як не випити? Сам Господь велів, — пояснював він Оксані. — Сергій святкував день народження, ось і привід. Микола дошки на дачу допомагав везе — от і почастував. Багато було причин, і всі важливі.
Оксана народила сина Івасика, а Дмитро, як пив, так і продовжував. Додому не поспішав, до сина майже не підходив.
— Чому не підходиш до дитини? Він же твій рідний, — ображалася дружина.
— Ну, ти ж сама казала, щоб я на нього перегаром не дихав, — відповідав Дмитро.
— А ти кидай пити! Скільки можна про це говорити? — благала Оксана.
Минуло вісім років. Усі ці роки Дмитро пив, вже практично щодня. З однієї роботи звільнили, потім з іншої. Свекруха Оксани засмучувалася. Бачила, що невістка у неї дуже добра, поважала її, і Оксана відповідала їй тим самим.
— Оксана всі ці роки намагається боротися зі звичкою Дмитра, а він не кидає. З кожним роком тільки гірше, — ділилася вона зі старшою сестрою.
— І не кажи, Ганно, мені навіть шкода Оксану — така гарна дружина і мати, — підтримувала сестра.
Минуло ще два роки. Івасик вчився у третьому класі. Оксана майже сама тягла сім’ю, Дмитро не працював, хіба що свекруха давала гроші та купувала онукові речі. Дмитро вже й не був схожий на колишнього гарного хлопця — опустився. Половини зубів не було, втратив у бійках і падіннях, волосся посипалося. Але найгірше — він не відчував нічого: ні до дружини, ні до сина. Абсолютно нічого.
— Оксано, розлучайся з своїм Дмитром і виганяй його. Як можна таке терпіти? — радили їй і мати, і колеги, і сусіди. Все було на виду.
А Оксані шкода було свого нікчемного чоловіка — вона була такою доброю, навіть бродячих котів і собак шкодувала, а вже чоловіка тим більше. Єдине, про що вона думала — це Івасик. Син постійно бачив непритомного батька, не поважав його, вони трималися нейтрально. Тому Оксана вирішила — треба позбутися Дмитра.
Вона повідомила про це свекрусі.
— Ганно Іванівно, моїх сил більше немає. Розлучаюся з Дмитром.
— Оксанко, а може, лікувати його? Може, стане краще? — матері було шкод— Ні, — твердо сказала Оксана, — я давала йому шанси, а тепер даю шанс собі.
