Двері до кабінету відчинилися, і на порозі з’явився високий засмаглий чоловік. Він уважно подивився на Владу й промовив лагідним голосом:
— Доброго дня, Владиславо Романівно. Я Марко, ваш компаньйон.
Владі відчула, немов крізь неї пройшов електричний розряд. Вона посміхнулася й запросила:
— Проходьте, сідайте.
За вікном лило, була майже північ. Влада глянула на кухонний годинник, поставила в холодильник холодну вечерю й пішла спати. Вже давно вона не дзвонила чоловікові й не чекала його. Втомилась тривожитися, а може, просто звикла до такого життя. Істерики не мали сенсу.
Михайла вона любила. Одружилися з кохання, яке спалахнуло ще на третьому курсі університету. За півтора роки у них народився син Тарасик, тепер йому п’ять.
Батьки подарували їм квартиру в новобудові, і вони там оселилися. Планували з часом розширитися.
Незабаром після випуску Михайло із другом Василем заснували бізнес. Василь закінчив медичний і спочатку працював у поліклініці, а потім відкрив приватну клініку. Михайло був економістом, і друг запропонував йому стати компаньйоном. Згодом Василь переманив туди ще кількох однокурсників. Клініка розрослася, з’явилися два філіали у місті.
Влада сиділа вдома, виховувала сина. Спочатку хотіла працювати — адже теж була економістом, — але чоловік заперечив:
— Владко, залишайся з сином. Я забезпечую наше життя. Коли Тарасик піде до школи, тоді й подумаєш про роботу.
— Згодна, Мішко. Тільки вдома нуднувато.
— Розумію, але поки так, — вона не сперечалася.
Жили добре, щороку їздили до Туреччини. Грошей Владі вистачало. На день народження чоловік подарував їй машину. Але чим успішнішим ставав бізнес, тим складнішою була вдача Михайла. Він був вже не тим веселим студентом, який колись закохався в неї.
Вечорами Влада чекала повернення чоловіка за північ. Іногда готувала йому їсти, але частіше він одразу лягав спати. Вона відчувала його віддалення. Сердечних розмов більше не було.
«Треба змінити імідж», — вирішила Влада. Пішла до салону краси, одягла елегантну сукню й несподівано завітала до чоловіка на роботу.
— Влада? І так змінилася! Чудово, сьогодні вечеряємо в ресторані!
Але було видно — йому не до вподоби цей візит. Він нервував.
Вечеря пройшла чарівно. Михайло подарував квіти й невеликий подарунок. Влада була рада своїй ідеї і тому, що вони провели час разом.
— Мішко, може, варто подумати про другу дитину?
— Про другу? — здивувався він. — Не думав про це. Побачимо.
Вона вже дрімала, коли подзвонили із лікарні. Просили терміново приїхати, не пояснюючи. Тремтячими руками Влада попросила сусідку посидіти з сином і виїхала. В голові кружляли думки: «Що трапилося? Аварія?»
Вона підійшла до нош. Обличчя було в крові. Це був її Михайло. Він був мертвий. Влада кричала, плакала, не хотіла вірити. Але це була правда. В пам’яті залишилися уривки: аварія, реанімація, дівчина…
Після похорону Тарасика забрали батьки Влади. Вона замкнулася в квартирі на кілька днів, випила цілу пляшку коньяку. Дивилася на фото, згадувала їхнє щастя, яке в одну мить розвіялося.
Поліція повідомила: хтось виїхав на зустрічну смугу й врізався в машину Михайла та Василя.
Час минав, батьки не залишали її одну.
— Доню, годі. Чоловіка не повернеш, але у тебе син. Живи заради нього. Тепер тобі доведеться працювати.
Влада знала, що частка чоловіка перейшла до неї. Вона зібралася і пішла до клініки. За рецепцією сиділа незнайома жінка.
— Вибачте, а де Дарина?
— Доброго дня. Ви, мабуть, Владислава Романівна?
— Так. Де Дарина?
— Я провізор, заміняю її. А вона в лікарні… Ви не знали?
— Ні. Що трапилося?
— Вона була в тій самій машині, де й Михайло Сергійович…
Тільки тепер Влада згадала про якусь дівчину в реанімації. Тоді їй було не до того. Вона поїхала до лікарні. Дарину вже перевели в палату, але не пустили до неї. Через кілька днів Влада повернулася, передала необхідне й довідалася про стан. Нарешті їй дозволили відвідати пацієнтку.
Дарина перелякано дивилася на неї. Вона ще не знала, що сталося з іншими.
— Привіт, Дарино. Як почуваєшся?
— Вже краще… — Дівчина почервоніла. — А як Михайло Сергійович і Василь Михайлович?
— Їх більше немає… — тихо сказала Влада.
Дарина заплакала, відвернулася до вікна. Владі здалося, що їй погано, і вона вийшла.
Через кілька тижній у лікарні повідомили:
— Дарину виписують. З нею і дитиною все гаразд.
— Якою дитиною? Вона вагітна?
— Так. Ви не знали?
Влада здивувалася. За весь час Дарину ніхто не відвідував. Вона зайшла до палати. Дівчина виглядала краще, на щоках навіть з’явився румВлада глянула на малюка, що спав у ліжечку, і зрозуміла — це був її останній удар долі, але тепер вона була готова його витримати.
