У сні я побачила дивний будинок, ніби з казки, де все було перевернуто догори ногами. Мій син Тарас і його дружина Марічка запросили мене жити з ними. Кажуть, так буде легше, але мені здавалось, що легше їм, а не мені.
У них не було дітей. Не тому, що не хотіли – у їхніх очах читалось тихе бажання, але якась невимовна тривога заважала. Я не лізла в душу – іноді треба дати людям самім розібратися.
Але я помітила, як між ними з’явилась тріщина, ніби у стіні старого будинку. Вони ще любили одне одного, але кохання – не завжди достатньо.
Одного вечора Тарас і Марічка повернулись не самі. Між ними стояв хлопчик, років десять, очі бігали, ніби він не знав, чи його тут чекають.
“Пані Олено, це Данилко. Він буде жити з нами,” – сказала Марічка, тихіше, ніж зазвичай.
Тарас поклав руку йому на плече, але хлопчик не заспокоївся.
Данилко ледве глянув на мене, мовчки кивнув.
“Ходи, покажу тобі кімнату,” – сказав Тарас.
Я дивилась, як вони йдуть, і думала: звідки дитина? Може, його вкрали? Колись вони вже потрапляли в халепу.
“Що відбувається?” – запитала я в Марічки.
Вона шепотом: “Підемо на кухню.”
Там вона розповіла: вони зустріли Данилка в парку. Він втік із приюту. Коли його повернули, Марічці спала на думку смілива ідея.
“Він добрий хлопчик. Ми могли б його взяти, поки знайдуть родину. Це буде добре для всіх.”
“А якщо він прив’яжеться?” – запитала я.
“Він і так був би в прийомній родині. Хоч у нас він у безпеці,” – відповіла вона.
“Поки що,” – пробурчала я.
Так він увійшов у наше життя. Тарас, який раніше працював без перерви, тепер поспішав додому. Вони з Марічкою знову сміялись.
Данилко розпитував мене: “А яким був Тарас у дитинстві?” – а я сміялась: “Справжній бешкетник!”
Я думала, чи візьмуть вони його назавжди. Але одного вечора Тарас увійшов суворий.
“Для Данилка знайшли родину. Вони хочуть усиновити.”
Марічка завмерла. “Чудово… Він матиме справжню родину.”
“Ви просто віддасте його?” – не повірила я.
Тарас потер скроні. “Так і домовились. У нас нема часу на дитину.”
“А останні місяці?”
“Ти допомагала,” – сказав він.
Тут я почула кроки. Данилко стояв у двеВін дивився на нас із болем у очах, а потім кинувся до виходу, але ми встигли обняти його та прошепотіли: “Ти вже наша родина, і ми не відпустимо тебе ніколи.”
