**Щоденник**
На останньому курсі університету Максим, з яким ми зустрічалися близько року, запропонував мені вийти за нього заміж. Ми мріяли про спільне життя, як і більшість майбутніх молодят. Мені здавалося, що я найщасливіша — виходжу за коханого. Я завжди пам’ятала слова бабусі:
— Онуко, виходь заміж тільки за любов’ю. Повір, я прожила довге життя і знаю, про що кажу. І не вірь у ці всі приказки: «звикнеш — полюбиш». Не полюбиш…
Я любила Максима й була впевнена, що він теж мене кохає. Тому без вагань погодилася.
— Лесю, ти будеш у мене свідкою на весіллі, — сказала я найкращій подрузі, з якою ми жили в одній кімнаті гуртожитку.
— Авжеж, а хто ж ще? — відповіла вона.
Але вже на третій день мене очікував удар, від якого я ледь отямилася. Я піймала Максима з Лесею в навчальній кімнаті… у дуже непристойній ситуації.
— Кращого місця не знайшли? — кинула я грубо й вибігла зі сльозами.
Потім Максим благав пробачення, лепетів:
— Яринко, ти не так зрозуміла, це зовсім не те, що ти подумала…
— Усе зрозуміло, Максе. Не хочу мати з тобою справ, а тим більше виходити заміж. Ти — зрадник. А моя колишня подруга нічим не краща. Ви — дві пари чобіт. Одружуйтесь на здоров’я.
Після такої зради я повністю розчарувалася в чоловіках. Вирішила: біль ніколи не довірятиму. Краще сама їм морочитиму голову, як вони мені.
— Хоч це й цинічно, — думала я, — але не хочу більше бути обманутою.
Максим і Леся одружилися, вона відразу завагітніла. Я після університету залишилася в місті, влаштувалася на роботу. І виявилося, що колишній працює в тому ж офісі, тільки в іншому відділі. Іноді ми перетинались.
Першим заговорив Максим:
— Привіт, як твої справи?
— Чудово, — весело відповіла я, вирішивши не показувати образу. — А в тебе як?
— Та як… Я тепер тато, Леся дочку народила.
— Вітаю, — сказала я й, посилаючись на справи, пішла.
На корпоративі Максим, трохи випивши, не відходив від мене. Я без труднощів повернула його, але після його зізнань про те, як сумує, відштовхнула. А потім розповіла його дружині подробиці наших зустрічей.
Я розуміла, що це була помста, але не шкодувала. Зустрічалася з чоловіками, але заміж не збиралася. Якщо хтось заводив розмову про серйозність, я припиняла стосунки.
В офіс прийшов новий керівник відділу — Артем. Відразу почав проявляти до мене увагу.
— Яринко, Артем запав на тебе, — сміялися колеги.
— Подивимося, — подумала я.
Але він справді закохався, запрошував у кафе. Я погоджувалася, але тримала дистанцію.
— Янко, — сказала колега Настя, — ти знаєш, що в Артема дружина й четверо дітей?
— Ні. Невже четверо?!
— Так. Кадровичка Олеся попросила попередити тебе. Усім у офісі відомо, що він до тебе палає. Тобі це потрібно? Потім розбиратися з його дружиною…
— Дякую, Настю. Я й не збиралася його відбивати. Просто морочу йому голову.
Коли Артем знову запропонував вечерю, я відмовила:
— Ні, дякую. Мене гризе совість. Твої діти не винні, що в них такий батько.
Він знітив, більше не підходив.
Так минуло кілька років. Я так і не довіряла чоловікам. Кожен, здавалося, намагався мене обдурити. Я не вірила в кохання й думала, що вже не зможу полюбити.
— Краще я сама буду мисливицею.
Мені вже тридцять два. Я гарна, цікава й успішна, але сама. До того ж, коли зустрічала одружених, морочила їм голову, але не пускала близько. Бачила, якими брехунами й циніками вони були.
Три роки я працювала в іншій компанії й познайомилася з Олегом. Ввічливий, симпатичний, трохи сумний. Не нав’язливий, але уважний. Ми часто обідали разом, іноді йшли після роботи на автобус. Він був близьким, але водночас — недосяжним.
Після корпоративу він підвіз мене додому, але на запрошення зайти на чай відмовився. Я відчувала його погляди, бачила зацікавленість, але між нами була невидима стіна.
— Яринко, ти знаєш, що Олег одружений? — запитала колега Оля.
— Так.
— Ви ж друзі?
— Друзі? — розсміялася я. — Я не вмію дружити з чоловіками.
— Ти не скажеш, що між вами щось було? — Оля не повірила б. — Олег відданий дружині й ніколи їй не зрадить. Він живе заради неї.
— Невже ще є такі чоловіки?
Випадок поговорити з’явився на дні народження колеги. Ми танцювали, потім розмовляли. Олег не приховував, що одружений сім років.
— У мене син, шість років, — розповів він. — Обожнюю його.
— Олеже, ти кохаєш дружину? — дивилася йому в очі.
— Не роби припущень. Я поясню. Ми зустрілися й закохалися з першого погляду. Були щасливі. А потім вона захворіла…
Він розповів, що кола
