Мене звуть Олесь Коваленко, і я живу в Острозі, де озеро Світязь відбиває сіре небо Рівненщини. Я ніколи не вважав себе святим. Так, міг поступитись місцем у маршрутці, допомогти бабусі донести торби, переказати кілька гривень на благодійність — але це все. У кожного з нас є межа, за яку ми рідко переступаємо. Але того вечора щось у мені зламалось, і я зробив крок далі.
Я повертався додому після виснажливого робочого дня. Холод проймав до кісток, мокрий сніг хлюпав у чоботях, а в голові була лише одна думка — швидше дістатись до тепла, заварити міцної кави й закутатись у ковдру. Біля невеликої кав’ярні на розі я побачив його — бездомного. Він сидів на шматку картону, згорнувшись від холоду, закутаний у брудний, потертий плащ. Перед ним лежала порожня пластикова чашка — німе прохання про допомогу, яке ніхто не чув. Люди поспішали повз, відводячи погляди, немов його взагалі не існувало. Я майже пройшов повз, але зупинився. Чому? Можливо, через його погляд — втомлений, згаслий, але з якоюсь глибокою, безнадійною покірністю долі.
— Хочеш поїсти? — вирвалось у мене несподівано навіть для самого себе. Він повільно підняв голову, подивився з недовірою, немови перевіряючи, чи це не насмішка, і кивнув: «Так… якщо не важко». Я зайшов у кафе, замовив велику піцу з сиром і гарячу каву. Поки чекав, дивився через вікно на нього — самотню постать у темніючих сутінках. Повернувшись, простягнув йому їжу. Його губи здригнулися у слабкій посмішці: «Дякую», — прошепотів він, беручи коробку тремтячими, синїми від холоду пальцями.
Я вже повертався, щоб йти, коли він раптом покликав: «Почекай!» — і, покопавшись у кишені, дістав зім’ятий клаптик паперу, складений у чотири. «Візьми», — сказав він. «Що це?» — здивувався я. «Просто… прочитай потім». Я засунув записку до кишені й пішов додому, майже забувши про неї. Згадав лише ввечері, переодягаючись. Розгорнув папірець — букви були нерівні, але чіткі: «Якщо ти це читаєш, значить, у тобі є добро. Знай: воно повернеться до тебе». Я перечитував ці слова знову і знову. Вони були простими, майже банальними, але щось у них чіпляло, неміг гачок, що вчепився в душу.
Наступного дня, проходячи повз тієї ж кав’ярні, я мимоволі шукав його очима. Але картонка була порожньою — він зник. Минуло кілька тижнів, історія почала стиратися з пам’яті, розчинившись у сірій буденності. А потім почувся дзвінок у двері. На порозі стояв чоловік у охайному одязі, з підстриженим волоссям і знайомими очима. «Не пізнаєш?» — запитав він із ледь помітною усмішкою. Я розгубився, перебираючи спогади, але він підказав: «Ми бачились біля кафе… ти купив мені піцу того вечора». І тоді я зрозумів — це був він, той самий бездомний, тільки тепер змінений, живий.
«Я знайшов роботу, — почав він, сяючи. — Зняв кімнату. А ще наважився звернутись до старого друга, і він витягнув мене з тієї прірви». Я дивився на нього, не знаходячи слів: «Це… неймовірно». Він кивнув: «Я прийшов подякувати. Того вечора я був на дні. Хотів здатися, просто замерзнути там, на картоні… Але твоя доброта дала мені іскорку. Я зрозумів, що ще можу боротися». Його голос тремтів від емоцій, а в мені розливалось тепло — дивне, незвичне. «Дякую тобі», — повторив він, міцно стискаючи мою руку. Двері зачинились, а я стояв, дивлячись у порожнечу, і раптом усвідомив: одна маленька добра справа може стати для когось спасінням.
Тепер я часто згадую той вечір. Мокрий сніг, його очі, записку, що досі лежить у шухляді столу. Я не герой, не святий — звичайна людина, яка просто не пройшла повз. Але його слова виявились пророчими. Добро повернулось до мене — не грошима, не славою, а відчуттям, що я живу на цьому світі недаремно. Він, той безіменний чоловік, подарував мені більше, ніж я йому — віру в людей, у себе. Я не знаю, де він зараз, але сподіваюсь, що в нього все добре. А та піца і кава стали для мене символом — нагадуванням, що навіть у холодний вечір можна запалити чиєсь світло. І це світло, можливо, колись освітить і твій шлях.
