«Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — вигукнула я в слухавку. І мама більше не подзвонила…
Мене звати Оксана Шевченко, і я живу в Кам’янці-Подільському, де старі мури стоять німим нагадуванням про минуле. Того дня я не забуду ніколи. «Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — випалила я в телефон, роздратовано кинувши його на стіл. Тоді мені здавалося, що я маю рацію. Робота тиснула, як гніт, терміни горіли, а нерви були напоготові. Мамині дзвінки — її вічні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» — виводили мене з рівноваги. Я задихалася від її турботи, мені бракувало повітря, щоб просто жити своїм життям. У той момент я хотіла лише одного — тиші.
І мама змовкла. Не подзвонила ні того дня, ні наступного, ні через тиждень. Спочатку я навіть не помітила — занурилася у власний хаос. Мене тішила ця порожнеча: ніхто не ліз з дурними питаннями, не нагадував, що я сама себе замучила. Я була вільна — так мені здавалося. Минуло два тижні. Одного вечора, сидячи в самотності з чашкою холодної кави, я раптом зрозуміла: чому її голос не звучить у моїй голові? «Образилася? Гордість не дозволяє подзвонити?» — подумала я, глянувши на телефон. Жодних пропущених дзвінків, жодних повідомлень. Пустота.
Я зітхнула і вирішила подзвонити сама. Гудки лунали один за одним, але відповіді не було. «Ну звичайно, раз я її відштовхнула, тепер вона мстить», — буркнула я, роздратована її впертістю. Наступного дня спробувала знову — і знову тиша. У груді заворушився холодний бризок страху. А раптом щось сталося? Перед очима всплили її слова, сказані колись тихо, з теплотою: «Я завжди поруч, якщо захочеш поговорити». А якщо вона більше не може бути поруч? Серце стиснулося від жаху.
Я кинула все — роботу, справи, плани — і помчала до неї в село під Кам’янцем, де вона жила останні роки. Відчиняючи двері її хати своїм ключем, я відчувала, як кров гупає у скронях. Всередині було тихо — мертва, важка тиша. Я покликала: «Мамо?» — голос дрижав, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, стискаючи телефон у змерзлих руках. Очі заплющені, обличчя спокійне, ніби просто заснула. Але я знала — її більше немає.
На тумбочці стояла чашка чаю — холодна, недопита, як символ її самотності. Поряд лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями — на першій сторінці була моя дитяча фотка: я, маленька, сиджу на її колінах, а вона сміється, обіймаючи мене. Сльози закрили очі, у горлі став ком. «Коли це сталося? Чи дзвонила вона мені востаннє? Чи хотіла попрощатися?» Я схопила її телефон — руки тряслися, як у пропасниці. Останній набраний номер — мій. Дата — той самий день, коли я крикнула їй піти з мого життя. Вона послухалася. Більше не подзвонила.
Тепер дзвоню я. Кожен день, кожен вечір. Набираю її номер, слухаю нескінченні гудки, сподіваючись на диво, якого не буде. Тиша в трубці болить гірше за ніж. Я вТепер я знаю: мамине серце б’ється тільки в моїх спогадах, а любов, яку я не цінувала, залишиться зі мною назавжди.
