Чоловік п’ятдесяти років: Повернутися до рідного дому, де тебе ніхто не чекає…
Я ніколи не думав, що я — чоловік на п’ятдесят, технар до кісток, мовчазний, замкнений, навіть похмурий, як колись сказала моя дружина — сяду за комп’ютер не заради роботи, а щоб вилити свої думки на папір, повні болю та туги.
Шістнадцять років тому я поїхав за кордон у пошуках кращого життя. Швидко влаштувався, обжився, перевіз до себе дружину й дітей. А незабаром після цього не стало батька. Мати залишилася сама в нашому старому домі, загубленому серед пагорбів глушини під Києвом.
Вона ніколи не скаржилася, не кидала мені в обличчя докорів, не натякала, що їй потрібна допомога — адже я єдиний син. Ми часто дзвонили, і кожного разу вона запевняла, що в неї все добре, що їй нічого не треба. Лише одне питання, тихе й обережне, видавало її справжні почуття: «Скоро приїдете?» У цьому простому «скоро» ховалася вся її туга, всі самотні ночі, які вона намагалася від мене приховати.
Чесно кажучи, я піклувався про неї. Думав про неї постійно, не кинув, не забув ані на хвилину. Але мій гріх великий, і він важким каменем лежить на душі: я не дотримав даної їй обітниці.
Щороку я приїжджав в Україну у серпні — коли моя фірма йшла у відпустку. Це був наш час, священий, як обряд. Ми з матір’ю їздили по друзях і далеких родичах, відвідували місця, де колись вона була щаслива з батьком у далекій молодості. Коли роки почали брати своє, я возив її по лікарях, санаторіях, доглядав за її здоров’ям. Ми ходили в кіно, гуляли старими вуличками, запрошували гостей до нашого невеличкого дому. Вона пестила мене домашніми паляницями з маком, борщем із грибами — смаками дитинства, які я не забуду ніколи.
На прощання вона завжди проводжала мене до хвіртки, але ніколи не їздила на вокзал чи в аеропорт. Я знав чому — не хотіла, щоб я бачив її сльози. А я, дурень, кожного разу клявся їй, що от-от повернуся, що постараюся приїхати на Різдво чи хоча б на Великдень, а не тягнути до наступного серпня. Ці обіцянки я не дотримав, і тепер провина гризе мене зсередини, як іржа.
Так, я приїхав у грудні минулого року. Але не заради того, щоб обняти її, вдихнути запах її знаменитої паляниці, почути, як вона, усміхаючись, кличе мене до столу з гарячим чаєм та медом. Я приїхав, щоб провести її в останню путь.
Єдине, що гріє душу в цьому холодному кошмарі, — вона пішла тихо, уві сні, без мук і довгих хвороб, як праведниця. Але це не знімає з мене тягаря, не заглушає голос сумління, не відбирає відчуття, що я залишився один у цьому світі, загублений і сирота.
І ось я знову тут, у серпні, як завжди. Кроки лунають у тиші, коли я підходжу до старого дому. Ключ тремтить у руці, замок клацає, двері скриплять, відчиняючись у порожнечу. Немає ні кроків у коридорі, ні запаху печених баклажанів чи варення з вишні, що завжди висів у повітрі. Тиша давить на вуха, і здається, що дах ось-ось впаде на мене, поховавши під собою всі спогади.
Минули дні, перш ніж я наважився доторкнутися до її речей. Але так і не зміг нічого взяти — ні стос акуратно складених газет, ні її в’язану хустку на кріслі, ні стару фотографію на комоді. Все лишилося на своїх місцях, ніби вона от-от повернеться й спитає, чому я забарився.
Хочу крикнути синам, що живуть далеко від батьків: повертайтеся до них, як би важко не було! Тримайте слово, яке дали, навіть якщо життя закрутить вас у вирі справ і турбот. Бо настане день, коли у вас будуть і час, і гроші, і сили — але тої, заради кого ви все це збирали, вже не буде. І немає нічого страшнішого, ніж стояти перед зачиненими дверима рідного дому, знаючи, що за ними — лише холод і порожнеча.
Повірте, це не просто біль. Це удар, від якого не оговтатися. Це луна кроків у порожньому коридорі, це запах згасаючого вогнища, це розуміння, що ти запізнився назавжди.
