Занадто довго я жила для інших… Тепер хочу обрати себе
Сьогодні прокинувся з думкою, що все життя до цього дня було кроком за кимось, а не за мною. Таке відчуття — важке, глибоке, ніби камінь на душі. Адже мені вже сорок п’ять, я живу в Черкасах, і лише зараз усвідомив: майже п’ятдесят років я вірно йшов чужими дорогами. Не своїми. І цей розумовий прозрив — як удар в груди.
Минулого тижня зустрів свого шкіль друга Юру. Не бачились з кінця університету — майже десять років. І сама ця розмова ніби штовхнула мене до думки: я ніколи не слухав себе. Говорили про роботу, дітей, про все, що не склалося. І коли він спитав: «Як ти, взагалі?» — я раптом почув власний голос. Людину, що живе не так, як хоче, а так, як велять. І яку це вже не влаштовує.
Почалося ще в дитинстві. Батьки — порядні, суворі, наполегливі — завжди знали, що для мене «краще». Вони вирішували: з ким спілкуватись, куди вступати, що закінчити. Я мріяв стати архітектором, але тато сказав: «Тобі треба на економіста». Документи в університет подали без мене.
Я вступив. І потім крок за кроком — довірився. Вчився без радості. Склав іспити, не розуміючи, навіщо. Але батьки пишалися: «Син з вищою освітою».
Роботу теж знайшли мені — бухгалтером на фабриці. Мене нудило від думки, що все життя буду рахувати чужі гроші. Але я пішов. Бо завжди робив те, що «треба».
А потім була Оксана. Знайомий привів її на весілля. Вона була вчителькою, виглядала тихою. Запропонував зустрічатись. Вона погодилась. Не тому, що любив, а тому, що хотів нарешті жити окремо. Вона здалась виходом. Але я помилявся. Клітка просто змінила розмір.
З нею було тяжко. Вона була холодною, прискіпливою, кожне слово — на вагу. Я для неї — зарплатня, чоловік на годину, не більше. Кожну спробу поговорити про почуття, про повагу, вона зводила на жарт. Та я мовчав. Бо не знав, як інакше. Бо з дитинства звик: роби, що кажуть.
Єдине світло — мій син. Він став моїм порятунком. Я дав йому те, чого не мав сам: підтримку, вибір, свободу. Коли він закінчив сьомий клас, я почав відкладати гривні, ховаючи від Оксани, щоб відправити його за кордон.
Після школи він поїхав до Польщі. Я підробляв, замовляв ночами деталі на токарному, рідко дозволяв собі нові речі. Але він навчався, зростав. Зараз він студент у Варшаві. Сильний, розумний, вільний. І я кажу йому: «Будь там, де тобі добре». Саме заради цього я терпів.
Єдиною людиною, що мене розуміла, була тітка Люда. В мене рідних не було, а вона — наче ангел із доброю порадою.
А тепер… тепер я дивлюсь у дзеркало і питаю: «Чого хочу Я?» Не батьки. Не дружина. Не сусіди. Я.
І я знаю відповідь. Я хочу тиші. Хочу читати старі книги, працювати там, де не скажуть: «Це твій обов’язок!» Хочу знову робити меблі, як колись у юності. Хочу зняти хатинку десь під Львовом, піти від Оксани, почати спочатку. Я більше не тінь у чужому житті.
Зараз шукаю роботу. Дивлюсь оголошення, обмірковую кожен варіант. Повільно, але певно йду до себе. Не буду більше жертвою. Не дозволю вирішувати за мене. Хай і пізно, але я обрав себе. І якщо хтось спитає: «Жалкуєш?» — так. Але не про те, що йду. А про те, що не пішов раніше.
