**Щоденник Михайла**
Пішов у другий клас я вже в іншому селі. Тут було все нове. Чув, як тато казав мамі:
— Вєро, Іван листа прислав, мій армійський друг. Ти ж пам’ятаєш, як він мене виніс з полігону, коли я ногу зламав.
— Ну й що? — спитала мама, а тато навмисне мовчав. — Грицю, кажи вже!
— Пропонує переїхати до них. Каже, життя добріє. Я механік — мені робота знайдеться, а ти ж ветлікар, значить, і тобі. А наш голова тільки горілку п’є — господарству кінець.
— Та хай буде… Набридло з ним спорити, — зітхнула мама.
Так ми опинилися тут. У школі мене посадили за парту з Дмитром — хлопцем із веснянками на носі. Зразу зійшлися. Перед нами сиділа Оленка — білява, з кучерями й довгою косою. Вона була сусідкою Дмитра, тому ходили вони разом. Дмитро її нікому не давав у обиду й гордо казав мені:
— Оленка буде моєю дружиною! — а я сміявся: — Та ще й коли виростемо.
Але після школи Дмитро ніс її портфель, і йшли ми втрьох — мені по дорозі. Полюбив це село. Діти мене прийняли, вчився добре, а потім біг на вулицю — то на річку, то в ліс.
Так минуло три роки. Раптом мама захворіла й незабаром померла. Я ховався в кутку й плакав.
— Як же тепер без неї?
Поховали маму. Залишилися ми з татом самі. Без неї все було не так. Тато варив несмачні супи, увечері падав від втоми.
Через півроку він привів у хату іншу жінку — Зіну.
— Синку, це тепер твоя мачуха. Слухайся її.
Мені вона зразу не сподобалася. Навіть Дмитро з Оленкою жаліли мене.
— Моя мама каже, що вона зла, — прошепотіла Оленка. — У їхньому селі за неї ніхто не взявся, а твій тато, не знаючи, потрапив.
— Та годі, Олю, — заступився Дмитро, але я вже знав: не любитиму її, як маму.
— Поживемо — побачимо, — спокійно сказав я.
Село побурхотіло — й затихло. Зіна мене не любила. А коли народила сина Ваню, я став для всіх зайвим. Одного разу я почув, як вона нарікала татові:
— Грицю, важко мені з двома дітьми. Михайл лінується, грубить (хоч ніколи такого не було!). Відвези його до баби.
Тато послухав. Важко було прощатися з друзями. Ми плакали й обіцяли листуватися. Спочатку писали — потім перестали.
Бабуся Ганя любила мене. Я був усе, що залишилося від її доньки. Поруч жили сусіди — Тарас із дружиною Надією та донькою Марічкою. Вона була молодша, але дуже до мене прив’язалася. Я ходив до них у гості — Надія колись дружила з мамою.
Тарас був майстер на всі руки — і мене вчив. Ремонтував трактор — я підтримував ключі.
— Михайле, йдемо завтра на рибалку! — гукав він, а я радісно кивав.
Надія завжди приносила нам пироги.
— Надю, годі вже! — бурчала бабуся, але їли з задоволенням.
Марічка теж бігла за мною. Чекав її після школи, возив на санках.
Потім я поступив у політехнічний. На канікулах їздив додому. Одного разу після інституту, уже працюючи, зустрів Марічку біля хати. Вона закінчила школу, вступала до педуніверситету.
— Марічко! Та яка ж ти стала! — я схопив її й закрутив, а вони сміялися.
— Опусти доньку, — почув голос Надії.
Михайл зрозумів у ту мить: вона — його доля.
Бабуся старіла. Одного разу вона подала мені листа — від тата. Він запрошував на весілля мого брата.
— Отак… згадав про сина, — проворчав я, а бабуся порадила їхати.
Автобус зупинився в центрі. Я вийшов — і раптом почув дитячий голос:
— Дядьку, ви до кого?
— До Григорія.
— О, тоді на весілля! А мій тато — Дмитро.
Дівчинка привела мене до хати, і я побачив Оленку.
— Олю! — скрикнув я.
— Михайле! — вона кинулася до мене.
— Не знав, що ви з Дмитром одружилися! А донька — твоя копія!
Увійшов Дмитро. Спочатку нахмурився — потім кинувся обнімати.
— А я на тебе в обиді! Не відповідав на листи!
За столом згадували дитинство.
— А сам коли одружишся? — спитала Оленка.
— Та ось повернуся — й одружуся. У мене там Марічка.
Вранці я пішов до тата. Зіна, товста й холодна, тільки буркнула:
— Грицю, син твій прийшов.
Тато виглядав старим і слабим.
— Пробач, сину…
Я зрозумів: більше не побачимось. Так і сталося.
Через півроку я зробив пропозицію Марічці. Весілля було веселе. А через тиждень померла бабуся — діждалася, щоб не затьмарити нашу радість.
Таке життя.
