Мати Олесі лише важко зітхала, дивлячись на свою красуню-доньку. Марія ніяк не могла переконати доньку, що не варто все життя чекати принца на білому коні. Та дарма.
— Олесю, ти наче у казці живеш. Подивись, скільки навколо тебе гідних хлопців. Твої однокласники — Івась та Юрко — гарні парубки, і коло тебе так і в’ються. Чому ти відмовляєш їм, коли вони ввечері приходять до нашого двору? Вийшла б, прогулялася, поговорила — може, і зрозуміла б, що у звичайних хлопців теж буває гарна душа.
— Мамо, мені не потрібна гарна душа. Мені треба, щоб хлопець був красенем, а в нашому селі таких немає, нікого, хто б вартий мене. Ти ж подивись на мене! Хіба знайдеться тут хоча б один, хто гідний мене?
Марія лише хитала головою.
— Доню, не родись красивою, а родись щасливою. Ця приказка віками живе, і життя завжди це підтверджує.
Скльози чула Олеся з дитинства, але не замислювалась. А чим старша ставала, тим більше переконувалась — гарна людина завжди буде щасливою… Змалку звикла, що нею всі захоплюються.
— Ах, яка чудова дівчинка! Ах які оченята, ах яка чарівниця! — А вона посміхалась і раділа, а хтось частував цукеркою, від якої вона ніколи не відмовлялась.
У дитсадку на святах завжди була принцесою, у школі кожна дівчина їй заздрила — усі хотіли бути схожими на неї. Олеся не розуміла, що надмір уваги може жорстоко пожартувати. Марія часто про це думала. Та Олеся, знаючи собі ціну, хотіла бачити поруч такого ж красеня. А ті, хто крутився довкола, бачили лише її глумливу посмішку.
— Невже вони не бачать, хто я, а хто вони?..
Марія, як могла, намагалась вкласти доньці в голову, що гарні чоловіки рідко стають добрими чоловіками. Та вона була впевнена в протилежному. Училась посередньо, після школи вступила лише до технікуму. І там не знайшла собі гідного парубка.
— Мамо, не потрібні мені звичайні Петрики й Тарасики. Я все одно дочекаюсь свого щастя, — говорила вона, коли мати заводила розмову про шлюб.
Хлопців довкола було забагато. Закінчивши навчання, Олеся працювала у сільраді. Але з часом місцеві парубки зрозуміли, що вона їм недоступна, і перестали звертати увагу. Однокласниці та однокласники вже одружились, народили дітей, а вона все ще сама.
— Мамо, я їду до райцентру. Що тут, у селі? Там моє щастя, а тут мене ніхто не зачепив. Усі якісь прості, сільські — не для мене. Немає в них тої краси, яка мені треба.
Марія спокійно прийняла її слова. Вже втомилась переконувати доньку, що краса — це добре, але час іде. А в Олесі так і не було родини. Подруги при зустрічі хвалились дітьми, а мати й не знала, що сказати про доньку.
Олесі виповнилось тридцять, а вона все ще сама — не може зустріти такого красеня, щоб запалив її серце. А час ішов… Тридцять сім. Та нарешті їй пощастило влаштуватись у солідну фірму. Ще більше пощастило з директором. Саме таким вона уявляла свого майбутнього чоловіка. Його манери, його промови, його посмішка, а особливо витончені риси обличчя справили на неї враження.
Богдан став першим чоловіком, який її зацікавив. І не мав значення той факт, що він був одружений і мав двох дітей. Вона вже давно хотіла дитину — гарну, як сама. А про шлюб уже й не мріяла.
— Ну й нехай Богдан одружений, — думала вона. — Але я свого доміТа одного разу, коли Олеся дивилася у вікно на дощ, який низав, як срібні нитки, вона раптом зрозуміла, що її син і невістка живуть у любові, якої вона так і не зустріла, — і це було її останнє усвідомлення перед тим, як повіки її плавно опустилися назавжди.
