Колись давно, у маленькому містечку під Києвом, жила пара — Василь та Марія Коваленки. Їхня історія була звичайною, поки одного дня не стала драматичною.
— Сьогодні я попрошу в Марії розлучення, — говорив Василь своїй коханій Олені. — Лише заспокойся, моя зоре. Я не хочу, щоб між нами були сварки.
Олена сумно похитала головою.
— Скільки можна тягнути? Ми разом вже два роки. Але якщо ти не готовий, скажи просто — і я піду.
— Ні, не йди! Я хочу бути з тобою. Просто… обставини.
— Василю, я не та, що вірить гарним словам. Ти обіцяв — і не виконав. Я більше не можу чекати.
— Почекай ще трохи! Сьогодні я все вирішу.
Він обійняв її, але в душі розумів — так більше не може бути.
Додому він повернувся пізно. Теща вже спала, а Марія сиділа з чашкою чаю, дивлячись кіно.
— Добрий вечір, — привіталася вона. — Знову робота?
— Маріє, нам треба поговорити. Зараз.
— Давай, тільки дозволь заварити тобі чаю.
— Не треба.
Він сів поруч.
— Ми разом тридцять років. В нас двоє дітей, які вже живуть своїм життям. Ми багато пережили… Але тепер усе змінилося.
Марія дивилася на нього спокійно.
— У тебе є інша?
— Так, — зізнався він. — Вже два роки. Я люблю її.
— Ти щасливий?
— Так.
Марія замовкла. Потім просто сказала:
— Добре. Насильно милим не будеш.
— Дякую, що розумієш.
— Але є одна умова. У мами скоро ювілей — сімдесят років. Не хочу їй псувати свято. Дай мені два з половиною місяці.
— Звичайно. Вона для мене як рідна.
— І ще… Поводься, як раніше. Ніби між нами все гаразд.
Василь неохоче погодився.
Наступного дня він зустрів Олену.
— Вона погодилася, — радісно сказала вона. — Коли переїдеш?
— Після свята. Через три місяці.
— Що?! — Олена спалахнула. — Ти знову тягнеш час?
— Лише три місяці.
— Досить! Якщо так — ми не бачимося.
Він не став її переконувати.
Наступні тижні минули дивно. Василь готував сніданки, купував квіти, сміявся з тещею. І раптом зрозумів — йому добре.
Однак Марія виглядала все гірше. Одного разу вона знепритомніла.
— Їдемо до лікарні! — схвильовано сказав він.
— Нічого страшного, просто втома, — відповіла вона.
Але він почав хвилюватися.
Ювілей пройшов чудово. Теща була щаслива.
— Ти найкращий зять, який міг бути у моєї дочки, — сказала вона.
А наступного дня Марія зникла.
— Вона поїхала до подруги, — пояснила теща.
Але ввечері дзвонила сама Марія:
— Я вас дуже люблю…
Наступного дня прийшов дзвінок з лікарні.
— Ваша дружина померла під час операції…
Теща плакала.
— Ти знав? — запитав він.
— Так… Але вона просила мовчати.
Василь упав на коліна.
— Я ж її любив…
Але було вже пізно.
