Щоденник моїх несподіванок
Була я заміжньою лише чотири роки, а потім чоловік пішов, залишивши мене з донечкою. Більше ми його не бачили. Та й за ті роки він ледве бував вдома — увесь час десь пропадав із друзями.
Звикла жити сама. Працювала на двох роботах, все для доньки Оленки. Вона добре вчилась, і я навіть не помітила, як виросла й вийшла заміж.
— Мамо, їду до Києва, вступати на заочне та працювати. Тобі буде легше, — сказала вона рішуче й поїхала.
Олена всього досягла сама. Весілля було у Львові. Я їздила на свято — зять сподобався, донька щаслива, гуляли весело. Потім у мене все складалося добре, але частіше почала навідуватись туга.
— Швидко ж моя Оленка випорхнула з гнізда, вже й онук є, але вони далеко. Дім порожній, і наче сенс життя втратився. Поки працювала, ще якось, але посаду скоротили — стало нудно. Тепер шукаю нову роботу.
Ходила по співбесідах, але варто було згадати про вік — відмовляли. Дзвонила доньці:
— Ну кому потрібні старі жінки на роботі?
— Мам, та яка ти стара? — обурилася Олена. — Ти ж красуня! Знаєш що? Знайди собі чоловіка. Познайомишся — життя зміниться.
— Що ти вигадуєш? У молодості на них не дивилась, а тепер тим більше, — відрізала я.
— Тоді полюби себе! Перестань киснути. Жити тобі ще довго, — мудро сказала донька.
Я трохи попрацювала тимчасово, потім вийшла на пенсію. Часто згадувала розмову з Оленою:
— Де ж знайти нормального чоловіка у мої роки? Зі сторони легко казати.
Більшість — або з дітьми, онуками, нерухомістю, або шукають домогосподарку. А мені б хотілось друга — до кіно сходити, у ліс по гриби.
— Ні, — вирішила я. — Ціную свій вік і не хочу витрачати час на чужих чоловіків. Треба чимось зайнятись. Олена права — треба полюбити себе.
Якось зустріла колишню однокласницю Ганну.
— Мар’яно, це ти? Виглядаєш чудово!
— Ти теж сяєш! Чому така щаслива? Чи не важко самій?
— Спочатку було важко, але я знайла танці. Це неймовірно! Приходь до нашого клубу — веселий колектив. Ти ж завжди любила танцювати.
— Дійсно, любила. Дякую, подумаю.
Я почала танцювати, вишивати стрічками, іноді ходила на дискотеки для тих, кому за… Життя заграло фарбами. Але додому поверталася сама. Пригод не шукала, але відчула смак життя.
У Оленки алергія на шерсть, тому кота не заводили. А я з дитинства їх любила. І ось, залишившись самотньою, взяла кота Тихона. Він сам прийшов до мене під двері кошеням. Виріс гарний, ласкавий, ходить за мною, муркоче. Сусіди хто схвалює, хто ні.
— Хай не дивляться, кому не подобається! — казала дворничка.
Я жила на першому поверсі. Одного дощового вечора почула стук у вікно — дворничка стукала палицею:
— Біля твоїх дверей на килимку хтось спить!
Я відчинила двері й остовпіла. На килимку лежав брудний чоловік у кепці, тремтячи від холоду. Спиртним не пахло.
— Встаньте. Вам треба зігрітися.
Він важко підвівся й увійшов. Я дала йому чистий одяг зятя, нагодувала. Він їв, як голодний.
— Як вас звати? Звідки ви?
— Не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю.
Я сумнівалася: чи бреше, чи ні? Але залишила його на ніч.
Вранці прокинулась від звуків на кухні. Нічний гість мив посуд, а на столі парували сирники й кава.
— Пробачте, я тут трохи похозяйничав, — соромливо сказав він.
— Дивно: пам’яті немає, а готуєте смачно.
— Руки самі пам’ятають… Мені треба до поліції.
У поліції його впізнали:
— Вас шукають. Ви — Валерій, власник мережі кав’ярень. Ваш заступник розпочав пошуки.
Валерій повернувся до свого міста, але через три місяці з’явився біля моїх дверей з трояндами:
— На килимок не наважився, але дуже сумував.
Він розповів: конкуренти напали на нього, одружився з ним заради грошей. Після удару втратив пам’ять, але вдома вона повернулася. Тепер він розвівся й хоче, щоб я стала його дружиною.
— Якщо відмовишся, знову поселюся на твоєму килимі, — жартував він.
Я довго не могла повірити у своє щастя. Життя справді повне несподіванок.
