Я все вирішила. Квартиру перепишу на Максима. Ти ж не проти, доню?
Олена поклала чайну ложку. Метал стукнув об блюдце.
На Максима? Йому ж три роки.
Щоб виріс забезпеченим. А я до тебе переберуся. Ти ж сама живеш, місця вистачить.
Ганна Василівна стояла у передпокої, не знімаючи пальта. В руках сумка, звідки визирав край якогось документу. Від неї пахло колонськими Зоряний вечір, тими самими, які вона вже два десятиліття купує в магазині Київ на проспекті Свободи. Цей запах у Олени завжди викликав дивне відчуття тривоги наче перед грозою. Приторний, важкий, він заповнює всю невеличку квартиру на вулиці Ярослава Мудрого.
Олена мовчки підвелася з-за столу, пішла на кухню. Увімкнула чайник. Руки робили звичні рухи: доставала чашки, ложки, цукорницю. А в голові стукало одне слово: переписати.
Чаю хочеш? спитала вона рівним голосом.
Так, дякую, доню. Мати увійшла в кімнату, нарешті зняла пальто, повісила на спинку стільця. Сіла на диван, звично оглянула все навколо. В тебе тут прохолодно. Батареї слабко гріють?
Нормально гріють.
А мені холодно. У нас на Лесі Українки тепло, Сашко слідкує. Якщо що одразу в ЖЕК телефонує.
Олена поставила перед матірю чашку з чаєм. Сіла навпроти. Дивилася на знайоме обличчя, на зморшки біля очей, на вуста, стиснуті в лінію. Шістдесят вісім років. Сиве волосся акуратно укладене. Светр новий, блакитний. Сашко купив минулого тижня вихвалявся у вайбері: Мамі подарунок зробив, вона всміхалась, як дівчатко.
Завтра нотаріус чекає, продовжила Ганна Василівна, помішуючи цукор. О десятій ранку. Сашко все організував: документи зібрав, з нотаріусом домовився.
А про мою частку ти питала?
Старенька підняла очі. В них мигнуло здивування.
Яку частку? Ти ж моя донька. Ми одна родина. Квартира все одно залишиться в сімї, просто на онука перепишу. Максим підросте, йому згодиться.
У мене половина цієї квартири, мамо. По документах. Половина.
Ну й що? Ганна Василівна відпила чаю, поморщилась. Гаряче. Ти ж туди не збираєшся жити. Сашкові з Оленою і дитиною тісно. А я до тебе переберуся і все. Тобі ж не важко, правда?
Олена глянула на фото на стіні. Давнє, ще в рамці з девяностих. Сімейне. Батько, мати, вона і Сашко. Їй на фото одинадцять, брату вісім. Вона стоїть з краю, майже обрізана рамкою. Сашко в центрі, на руках у матері, хоч уже великий. Посміхається. Батько дивиться кудись убік. А вона стоїть осторонь, руки по швах, обличчя серйозне.
Ти не запитала мене, повторила Олена тихо.
А про що тебе питати? Мати поставила чашку, тонко дзенькнувши посудом. Я твоя мама. Я краще знаю, як правильно.
Ти завжди знала краще.
От і добре. Ганна Василівна всміхнулась, ніби дочка нарешті погодилася. Сашко був так радий. Каже, я мудра і дбаю про дітей як ніхто.
Олена встала, віднесла чашку на кухню, вилила недопитий чай у раковину. Постояла біля вікна. За склом накрапав дощ, листя липло на тротуар. Двірничиха у помаранчевій жилетці повільно змітала листя з алеї.
Я подумаю, сказала вона, не озираючись.
Думати нічого. Завтра о десятій. Запиши адресу нотаріуса.
Я сказала подумаю.
Мати замовкла. Олена чула, як та збирається, одягається, йде до дверей. Пауза.
Ти мене розчаровуєш, Олено. Завжди була вперта. Не те, що Сашко.
Двері зачинились. Олена стояла у вікна, поки не почула, як їде ліфт. Потім лягла на диван, не роздягаючись, і дивилася у стелю, де з кута до люстри простягалася тонка тріщина. Вона знала кожен її вигин. Скільки вечорів отак і лежала, рахувала ці лінії замість овець.
Телефон завібрував. Марічка.
«Як справи? Заходь у Затишок, привезла тобі домашнє вівсяне печиво».
Олена подивилася на екран. Пальці набрали: «Дякую. Завтра зайду».
Поклала телефон на груди, заплющила очі.
В памяті виринув спогад: їй вісім років. День народження Сашка. Гості розійшлися. На столі залишився один шматок торта з кремовою трояндою. Олена дивиться, облизує губи. Мати кладе шматок у тарілку, простягає Сашкові.
Тобі, синку. Ти іменинник.
А Олені? питає Сашко, вже набивши рот.
Олені пізніше, вона доросла, поступиться. Правда, Оленко?
Олена киває, іде до своєї кімнати, лягає на ліжко, дивиться в стелю. Батько заходить пізніше, сідає поруч.
Не ображайся, тихо каже він. У матері Сашко улюблений. Він же менший.
Я не ображаюсь.
Батько зітхає, йде. А вона так і лежить, рахує тріщини на стелі. Їх тоді ще не було. Але вона, напевно, рахувала удари свого серця.
Вранці Олена встала рано, боліла голова. Душ, сніданок, на роботу треба виходити о пів на восьму, до Теплокомунсервісу пішки двадцять хвилин. Осінь її улюблена пора: повітря свіже, жорстке, під ногами шарудять листя. Люди поспішають, закутуються у шарфи, не дивляться в очі.
В офісі запах кави й паперів. Ніна, головний бухгалтер, вже на місці, розбирає рахунки.
Доброго ранку, Оленко. Сьогодні ти якась бліда.
Все добре. Не виспалась.
Вітаміни пий. Я Комплівіт купила так легше.
Олена кивнула, увімкнула компютер, відкрила таблицю, почала вносити цифри. Рутинна робота заспокоювала.
На обід не пішла в їдальню, а вийшла надвір: два квартали до парку, де стоїть фонтан. Зараз він не працює, лише бетонна чаша з мокрим листям. На лавці пусто. Олена сіла, дістала з сумки бутерброд, не їла, тільки тримала його в руках.
Задзвонив телефон. Сашко.
Вона не відповіла. За хвилину смс: Олено, чому не береш? Мама засмутилась. Передзвони.
Олена стерла повідомлення, відкусила бутерброд. Хліб сухий, ковбаса майже без смаку. Згадався їй дощовий день, коли мама відправила її за хлібом, Сашко хворий температура. Мама біля нього, компрес тримає. Олена прикриває хліб курткою, щоб не намок. Вдома дає матері. Та навіть не глянула кинула через плече: Лізь переодягнись, Сашко засинає. Ввечері в Олени піднялась температура. Мати дала малини з чаєм: Тридцять сім і пять. Дрібниця. Назавтра знову до школи.
В офіс повернулася наприкінці перерви.
Не захворій, Оленко, кинула Ніна.
Ввечері подзвонив Сашко. Олена відповіла.
Олено, ти що? Мама каже, відмовляєшся підписувати.
Я не сказала ні. Я сказала подумаю.
Та що там думати? Квартира нам не потрібна, ти ж там не живеш. Максимові треба. Він теж твій племінник.
Ну ось.
То підпишеш же? Нотаріус чекає.
Я не приїду завтра.
Що?!
Я не приїду.
З другого боку лайка, крики, що вона завжди заздрила, була егоїсткою, безсердечною.
Олена поклала слухавку, чула ще його несамовиті крики. Пішла на кухню, налила води, випила залпом. Сіла на диван, накрилась пледом, лежала з відкритими очима.
Вночі згадала листа: їй шістнадцять, лист із Києва, вступила. Грант. Гуртожиток. Олена стрибала, бігла на кухню:
Мамо, мене взяли! В Київ!
Мати гортала листа, прочитала, віддала назад.
Ні.
Як ні?
Не поїдеш. Думаєш, із Сашком хто залишиться? Батько на роботі. Сашкові ЗНО готувати. А ти втечеш? Дівчині тут добре вийдеш заміж, діти. Я сказала ні. Батькові не кажи, він мене підтримає.
Ввечері Олена спалила листа над раковиною, стежила, як згоряє папір.
На вечерю мати сказала батькові: Олена залишиться, підеш у місцевий коледж. На бухгалтера.
Батько лише глянув і мовчки поїв. Сашко спитав: Допоможеш із математикою? Допоможу.
Вночі Олена збила собі ногу об табурета, мовчки стояла, стискаючи рот рукою, щоб не закричати.
Зранку на обличчі сліди втоми. Волосся скуйовджене, під очима тіні. Робочий день тягнувся довго, у обід знову парк, та ж лавка. Фото у смартфоні: сімейне, Сашко у шкільній формі, з батьком на рибалці. Себе на фото майже немає.
Смс від матері: Доню, нотаріус чекав, ми не приїхали. Сашко дуже засмутився. Перенесли на післязавтра. Приїдеш?
Олена стерла повідомлення, повернулась на роботу.
Ввечері, відчинивши двері, почула голоси на сходах: Сашко з Оленою. Зайшли.
Поговорити треба, каже брат. Сідай.
Сашко роздратовано пояснює: мама стара, їй затишніше у Олени, а квартиру треба Максиму. Олена дивиться на нього: сорок років, працює де попаде, живе на всьому готовому: мати годує, дружина доглядає.
Сашко, ти зараз працюєш?
Та працюю. Скільки заробляєш не твоє діло. Кварплату мати платить.
Половину плачу я. Пятнадцять років.
Ну й добре, в тебе гроші є. У нас дитина.
Саме тому ви хочете квартиру переписати на Максима?
Він же онук!
Бабуся хай свою частину залишає. А моя це моє рішення.
Ти що за людина! кричить Сашко. Завжди заздрила мені! Завжди!
Виходьте, каже Олена. Тихо, але твердо.
Мене виганяєш?!
Виходьте.
Дружина брата тихо каже: Сашко, ходімо. Вони виходять, двері гучно зачиняються. Олена сидить одна, відчуває в середині порожнечу.
Згадує, як у двадцять два Сашко привів додому першу дружину. Мати прийняла їх, Олену переселили на розкладачку в залі: Поки молоді на ноги стануть. Через три місяці Олена сама зняла кімнату. Віддавала половину комуналки мамі, бо так просила: Пенсія маленька, Сашку треба допомогти.
Анжела пішла, Олена приїхала. Слухала, як Сашко жаліється: Вона вимагала зняти квартиру, а тут ж гарно: мама готує. Потім зявилася Олена, мовчазна, покірна, доглядає Максима.
Своя Оленина життя: квартира на Ярослава Мудрого, робота у Теплокомунсервісі, вечори з телевізором, рідкі зустрічі з Марічкою у Джерелі.
Вночі крутяться в голові слова брата: Бездушна, жадібна, завжди мені заздрила.
Вранці дзвонила мати з яблучним пирогом. Привіт, доню, спекла твій улюблений пиріг.
Сіли, поїли.
Вчора з Сашком ти негарно говорила, почала мати. Він нервував.
Я попросила його піти.
Сашко добрий, він заради всієї родини старається.
Я розумію. Але не підпишу.
Мати блідне. Чашка зупиняється на півдорозі до рота.
Ти ж моя донька! Я стара, куди мені?!
Ти не стара, мамо. Тобі шістдесят вісім. Здорова, пенсія є. Можеш жити сама.
І як я одна? З Сашком, Оленою, дитиною?
Це твій вибір.
Ми ж родина!
Чому тоді все ділилося лише для нього? Дім мій наполовину, та все одно для Сашка.
Мати мовчить. Олена тихим голосом:
Ти хоч раз казала мені, що любиш?
Мати мовчить.
Ніколи, відповідає Олена сама. А Сашкові щодня.
Мати встає, хапає сумку, пиріг залишає на столі.
Ти ще пожалієш, Олено. Коли лишишся сама.
Двері гупають. Олена довго миє одну тарілку, поки вода не стане холодною.
Вечоріє. Дзвонить Марічка: Зайди поговорити.
Олена: Завтра зайду.
Вона згадує їй 25, привела хлопця-програміста додому. Мати цілий вечір говорить лише із Сашком. Хлопець мовчить і більше так і не дзвонить.
Зустрічі з кимось закінчуються швидко Ти закрита, важко тебе зрозуміти. Олена не пояснює, лише відпускає.
Наступного ранку йде на базарну крамницю до Марічки.
Як справи? Знову мама?
Так.
А ти взагалі їй щось винна? питає Марічка. Я ні. Вона вчила мене винуватитися. Щоб я була завжди зручною. А сама мені нічого не винна.
Олена мовчить.
Просто скажи ні. Спробуй для себе жити.
Я вже сказала.
І як?
В образі. Сашко мене обізвав.
Ну так. Йому ж вигідно, щоб ти нічого не вимагала.
Марічка обіймає Олену. Ти молодець.
Ввечері дзвонить Сашко, спокійним тоном:
Олено, можна просто оформимо дарування на Максима? Ну підпиши це ж племінник.
Я не підпишу.
Як це не підпишу? Ти розумієш, ти позбавляєш дитину житла!
Максим живе як жив, квартира і так його домівка.
Але вона не його власність!
Вона мамина й моя.
Ми ж сімя!
Сімя це коли рівність. А у нас завжди ти був головний.
Я працюю, родину годую!
Ти живеш у мами на всьому готовому.
Лунає коротка лайка, телефон кладе трубку.
Знову ніч, знову спогади.
Оля, дружина Сашка, написала смс: Можна поговорити? Про що? Про Сашка й твою маму. Потребую поради.
Ввечері Оля прийшла сама, бліда. Чай пють мовчки.
Сашко хоче, щоб твоя мама підписала папери. Якщо не підпише, він її вижене. Я боюсь, що він вижене і нас.
Олена питає:
Чому не працюєш?
Він не дозволяє. Каже, дружина має бути вдома.
Його мама працювала на заводі до пенсії.
Оля здивовано кліпає.
Ти підпишеш документи?
Ні.
Чому?
Бо маю право.
Я розумію Я б не змогла. Я слабка.
Ти не слабка. Ти залякана.
Після розмови Оля йде. Олена лишається на кухні довго на серці важко, але спокійніше.
Вночі повідомлення від мами: Доню, мені погано. Сашко на мене кричить. Приїдь. Мамо, я не можу вирішувати твої проблеми з Сашком. Це між вами.
Відповідь: Ти бездушна. Я твоя мати.
Телефон на беззвучний.
Минають дні. Мати не дзвонить, брат теж. Олена живе, працює, читає, зустрічається з Марічкою. Всередині неспокій.
У суботу вранці дзвінок у двері. Мати на порозі, під дощем без парасольки, із пакетом документів.
Можна зайти? тихо.
Олена дає рушник.
Я не підпишу, каже Ганна Василівна.
Олена мовчить.
Сашко мене вчора вдарив. Коли сказала, що не підпишу. Сказав, я стара дурна. Щоб я збиралася.
І ти прийшла до мене?
Так. Можна я залишуся ненадовго?
Можна. Але лише поки знайдеш житло.
Ввечері на кухні мама каже:
Пробач, доню. За все. За те, що не любила, як Сашка. За те, що не бачила тебе, лише терпіла.
Олена вперше бачить її беззахисною.
Ти була права, зізнається мати. Я Сашка виростила, а тебе лиш терпіла.
Досить, мамо.
Ні, дочко. Це треба сказати.
Олена дивиться у вікно. Поза ним хмари розходяться, світліє.
Можеш залишитись поки не знайдеш житла. Але я не хочу бути запасним аеродромом. Розумієш?
Розумію.
Про Сашка і його проблеми не говоримо.
Договорились.
Вночі Олена чує плач на кухні. Довго стоїть у дверях, мовчки.
Ти мене простиш, коли-небудь? питає мати.
Не знаю, мамо. Зараз не знаю.
Розумію.
Йди лягай. Завтра новий день.
Наступного ранку вони мовчки снідають. Мати питає:
Що ти думаєш далі робити?
Жити. Як завжди.
А особисте життя? Родина?
Я звикла сама. Пізно вже, мамо.
Це моя вина.
Не треба.
Треба. Але минуле не повернути.
Через кілька днів мати каже:
Я знайшла кімнату на Героїв УПА. Через тиждень зїду. Дякую, що прийняла.
Не за що.
Ти мене ненавидиш?
Ні. Просто ніщо.
Ніч. Дзвінок Сашко, пяний: Де мати? Хочу з нею поговорити!.
Сергію, йди геть. Або викличу поліцію.
Він сміється, пробує зайти. Я твій брат!
З кімнати виходить мати.
Сашко, я не піду додому.
Ти що дурна?
Я втомилась.
Він плює, йде.
Мати притискається до Олени й тихо плаче. Вперше за багато років Олена її обіймає.
Вранці мати збирає речі.
Я сьогодні зїду. Не хочу обтяжувати тебе.
Добре.
Перед дверима мама каже:
Ти сильна. Ти теж.
Ти зателефонуєш?
Так. Коли треба буде.
Двері зачиняються. Квартира зустрічає тишею.
