Життя сповнене несподіванок
Одружена Мар’яна була лише чотири роки, а потім чоловік пішов, залишивши її з донькою. Більше вони ніколи не бачились. Та навіть за ці чотири роки він майже не бував вдома, постійно десь пропадав із друзями.
Мар’яна давно звикла жити сама, працювала на двох роботах, старалася для доньки Оленки. Дівчинка вчилася добре, і мати навіть не помітила, як та виросла й вийшла заміж.
— Мамо, їду до Києва, вступлю на заочне, буду працювати. Тобі буде легше,— впевнено сказала донька й поїхала.
Оленка всього досягла сама. Весілля було у Львові. Мар’яна поїхала на святкування, залишилася задоволена. Зять сподобався, донька щаслива, гуляння пройшло весело. Після того життя Мар’яни складалося непогано, та все частіше накатувала туга.
— Так швидко моя Оленка випорхнула з дому, вийшла заміж, вже й онук є, але вони далеко. Пусто в хаті, наче й сенс життя втратився. Поки працювала — ще нічого, а от посаду скоротили, нудно стало. Тепер нову роботу треба шукати.
Ходила, подавала заяви, але варто було згадати про вік — їй відмовляли. Дзвонила доньці, скаржилася:
— Так, Оленко, розумію — кому потрібні старі жінки на роботі?
— Мам, ти що стара? Не кажи так! — обурилася донька. — Ти ж у мене красуня, добре виглядаєш. А взагалі, ось моя порада — знайди собі чоловіка. Познайомишся — і життя зміниться.
— Доню, ну що ти? Які чоловіки? У молодості на них не дивилася, а зараз тим паче,— рішуче відрізала мати.
— Ну, якщо не хочеш чоловіка — полюби себе. Жити тобі ще довго, не закисай,— мудро відповіла донька, а Мар’яна здивувалася її словам.
Трохи попрацювала на тимчасових роботах, а потім вийшла на пенсію. Часто згадувала розмову з донькою й думала:
— Де ж знайти нормального чоловіка у такому віці? Здалеку, звичайно, все здається просто.
Навіть якщо він і не одружений, то вже обріс дітьми, онуками, нерухомістю. Або шукає собі домробітницю.
Не мріяла Мар’яна про заміжжя. Якби знайшовся хоч приятель, з яким можна в кіно сходити, у ліс по гриби.
— Ні,— вирішила вона.— Вже ціную свій вік, витрачати час на чужого чоловіка не хочу. Краще чимось займуся. Оленка права — треба полюбити себе.
Якось зустріла колишню однокласницю Галину, коли йшла з магазину.
— Мар’яно, це ти? Привіт!
— Привіт. Невпізнала? — посміхнулася вона.
— Добре виглядаєш,— сказала Галина, а Мар’яна помітила, що та вся сяє.
— Галю, яка ти щаслива! Хіба ж у тебе чоловік давно помер. Самотність не давить?
— Знаєш, спочатку було важко. Але я знайшла собі заняття — танцюю. Це так чудово, навіть не уявляєш! Приходь до нашого клубу, у нас гарний колектив. Ти ж завжди любила танцювати.
— Точно, любила. Думаю, прийду. Дякую, що підказала. Я от вишивкою займаюся, вільного часу багато.
Мар’яна почала ходити на танці, вишивала стрічками, а ще інколи по суботах гуляла в парку на дискотеці для тих, кому за… Життя заграло новими фарбами, вже не нудьгувала, скрізь знаходила спілкування. Але додому поверталася сама. Пригод не шукала, але відчула смак життя — зрозуміла, що значить любити себе.
У Оленки була алергія на шерсть, тому вдома ніколи не було кота, хоча Мар’яна їх дуже любила. У дитинстві в них завжди жив кіт. Та ось, залишившись сама, вона взяла собі кота Тихона. Він сам прийшов до її дверей ще маленьким кошеням. Виріс гарним, гордим котом, ходив за господаркою, а вона його пестила. Навіть виносила його на руках, щоб сусіди не нарікали.
— А кому не подобається — хай не дивляться,— казала двірничка.— У мене теж кіт є, ще й бродячих годую.
Мар’яна жила на першому поверсі. Одного дощового дня вона сиділа на кухні й дивилася у вікно, коли раптом почула стук. Двірничка стукала палицею.
— Чуєш, Мар’яно, біля твоїх дверей на килимі хтось спить,— сказала вона.
Мар’яна кинулася до дверей й остопіла. На килимі лежав чоловік у жахливому стані — брудний, у замазаній кепці, зігнувшись від холоду. Вона спочатку злякалася, але потім нахилилася, штовхнула його:
— Ей, вставайте. Непогане місце для відпочинку обрали.
Чоловік зсунув кепку.
— Не женіть, будь ласка. Я нічого поганого не зроблю. Трохи відігріюсь…
Мар’яна розгубилася. Могла просто закрити двері, сидіти в теплі. Але вона ж годувала бродячих котів — а тут людина.
— Підведіться. Вам треба зігрітися.
Він, держачись за стіну, підвівся й увійшов у хату.
— Ідіть у ванну. Принесу чисті речі зятя, ці викину.
Чоловік довго мився, а потім вийшов у чистих штанах і футболці. Вона оглянула його — вищий за середній ріст, стрункий, з просіллю у волосІ ось так, на старому килимі біля дверей, Мар’яна знайшла своє щастя — неочікуване, щире, як весняний дощ після довгої зими.
