«Ти тільки їси й нічого не робиш»: тоді я мовчки зібрала речі й продала дім, у якому вони жили.
Ці слова впали, як камінь у воду, розбиваючи тишу нашої скромної вечері. Моя виделка застигла на півдорозі до рота.
— Вона їсть, як не в себе, а по дому — ні руш! Хай сама прибирає, поки я її не виставила за двері! — скрикнула невістка Оксана.
Мій син Андрій мовчки їв, навіть не підвів очей. Його мовчання боліло гірше за її слова. Онук дивився розгублено — ще малий, щоб зрозуміти, але вже достатньо великий, щоб відчути, як важко буває між дорослими.
Я проковтнула шматок, поклала виделку й почала збирати тарілки. Не плакала, не кричала. Не нагадувала, як болять руки від артриту, як не можу нахилитися через спину. Не казала, що готую, коли вистачає сил, прасу білизну, коли пальці слухаються. Просто мовчки мила посуд.
Тієї ночі я лежала у своїй кімнатці — тісній, з одним вікном під стелею. Вентилятор клацав, немов натякаючи на час. З вітальні долинали сміх, дзвін келихів, голоси з телевізора.
Я не ридала, але в грудях застиг холод. Не через сьогоднішнє обра́зливе слово — через роки повільного стирання. Мене стирали, як стару ганчірку, а сьогодні просто підвели межу.
Згадала роки, коли чоловік помирав — я годувала його з ложки, прала про́стирадла, тягла дім на мізерній пенсії. Згадала маленького Андрійка — як працювала у дві зміни, щоб купити йому шкільну форму, як нитки в очах слинали, коли пришивала ґудзики до сорочки.
А тепер я — «зайвий рот».
Вранці я не пішла — це було б надто просто. Зварила каву, пришила онукові відірвану кишеню. Але мовчала.
Через два дні вони поїхали «на відпочинок» — мене не взяли. Оксана щось буркнула про «час для сім’ї». Андрій не дивився мені в очі.
Тоді я зібрала валізу, документи, мамині чотки та щоденник. Не лишила записочки — тільки ключі на столі.
Дім для літніх був простим, але затишним. Чергова дала анкету, не розпитуючи. Я посміхнулася, сказала щось про «спокій», але в середині було пусто.
Лежачи на ліжку, я дивилася на тінь від дерева за вікном. Чи справді я — тягар? Невже я лише «та, що їсть»?
Але вранці прокинувся голос, який давно мовчав: «А якщо вони помиляються?»
Я заварила чай, закуталася в свій плед і набрала номер:
— Василю Івановичу, — голос ледь тремтів. Це був наш колишній адвокат, друг чоловіка. — Ви пам’ятаєте документи на дім?
Пауза. Потім:
— Пам’ятаю кожну деталь.
Через три дні я сиділа в його кабінеті. Він відкрив папку:
— Ваше ім’я. Ваш підпис. Будинок ваш — з 1994 року.
— Я нікому не казала.
— Може, час настав? — він усміхнувся.
Чоловік прийшов до нього за тиждень до смерті. Сказав, що не хоче, щоб я залишилася без даху.
«Вона будувала цю сім’ю — має право жити у своєму домі».
Сльози підступили. Навіть умираючи, він думав про мене.
— Хочу продати, — сказала я рішуче.
— Оформлю тихо.
— Нехай дізнаються з листа.
Тієї ночі я повернулася в будинок для літніх з тістечками для дівчат із кухні. Ми пили чай з сусідкою Ганною Михайлівною, а потім я знову перегортала документи.
Чоловік підписав їх з любов’ю. Я підпишу — з гідністю.
Через півроку Василь Іванович подзвонив:
— Готово. Гроші на рахунку.
Син дзвонив безперервно. Я відписала: «Дім був моїм. Забрала те, за що колись платила сама».
Потім дзвонила Оксана:
— Ти жадібна стара! Продала наше житло!
— Ні, — спокійно відповіла я. — Своє. Ви просто жили там, як колись я годувала вас обох.
Андрій плакав у трубку:
— Мамо, нам нікуди йти…
— Я нічого не забрала, — сказала я. — Просто показала, що пам’ятаю.
Гроші від продажу пішли на стару триповерхівку на околиці. Я назвала її «Дім Ладу». На вивісці викарбувала: «Тут ніхто не доводить свого права існувати».
Першою мешканкою стала Ганна Михайлівна. Потім прийшли вчителька Ольга Дмитрівна, кравчиня Людмила й дід Павло, колишній будівельник.
Я організовувала походи до лікарів, читала вслух газети. По неділях ми танцювали під «Верховинку».
Одного разу дід Павло, ріжучи цибулю, сказав:
— Ми живі, бо тебе назвали дармоїдкою.
Я засміялася:
— Кумедно, правда?
— Ти перетворила біль на дім.
Минув рік. З’явився Андрій — без сліз, без слів.
— Знаю, не заслуговую.
Я показала йому фото: наш сад, сміючісь мешканці.
— Ти побудував це за наші гроші?
Я кивнула.
— І нічого собі не лишила?
— Лишила те, що зросте.
Він заплакав:
— Дозволь допомогти.
— Ні. Живи чесно — це буде найкраща подяка.
Тепер я сиджу на веранді «Дому Ладу». Ганна Михайлівна сперечається з дідом Павлом про варення. Людмила в’яже шарф для когось
