Ось адаптована історія в українському стилі:
Соломія була жінкою з душею — творчою, з вигадкою та фантазією. Що б не взялася робити, все виходило гарно та з душою. Добра, тиха, скромна, але найголовніше — незамінна. Працювала в сільській школі, вчила дітей у початкових класах.
Діти, батьки й навіть колеги-вчителі любили її. Якщо хтось із педагогів захворіє, завжди підміняла — хоч у другу зміну, але вийде.
— Соломіє Василівно, у мене задача не йде, — скаржився її учень Андрійко.
— А ти хоч трохи подумав над нею? — питала вона, знаючи, що хлопець просто шукав, де б списати. Але якщо однокласники не дають — біжить до неї.
Терпляче пояснювала, поки в Андрійка не загоралась іскра розуміння. А коли нарешті доходило — раділа разом із ним.
— О, та це ж легко!
Соломія виросла в дитбудинку, потім вступила до педучилища. Ще немовлям її підкинули на поріг, ім’я дала медсестра — сподобалося їй старовинне «Соломія», а по батькові придумали перше, що спало на думку. Як і всі в дитбудинку, вона навчилася терпіти і мовчки зносити образи. А кому скаржитися?
Батьківської ласки Соломія не знала, але мріяла про свою родину, про дітей. Вірила, що віддасть всю нероздану любов чоловікові та малятам. Уявляла, як зустріне того самого чоловіка, і житимуть вони з ним душа в душу.
Та доля розпорядилася інакше: вийшла заміж за Тараса, місцевого водія вантажівки. Запримітив він молоду вчительку, а їй так хотілося влаштувати своє гніздечко, хоч трохи відчути жіночого щастя. Придивлявся, а потім одного разу зупинив.
— Соломіє, дивлюся я на тебе давно — дівка ти справна. Виходь за мене. Не вмію я залицятися, квіти дарувати, я чоловік простий. Правда, старший за тебе, та й біс із ним. Зате хата в мене добротна. Батьків поховав, рано пішли, от і живу сам. Хочу господиню в дім привести, — сказав Тарас без зайвих кокетувань.
Звісно, Соломія, як і кожна жінка, мріяла про романтику. Про те, як коханий стане на коліно, піднесе перстень, зробить пропозицію. А тут усе просто: «Вих
