“Хочу лежати, а доглядати дітей — то жіноча справа!” — оголосив чоловік і закрив очі. Але вже за дві години глибоко пошкодував про ці слова.
Уявіть: я чекала цю поїздку до Єгипту, як дощик у посушливе літо. Останні півроку на роботі — майже біг з перешкодами. Поверталася додому, як вичавлений цитрин, а там чекала друга зміна: уроки, вечеря, перевірка домашніх завдань.
Саме я знайшла цей готель, встигла купити дешеві квитки, зібрала три валізи, не забувши улюбленого зайчика шестирічного сина й павербанк для планшета восьмирічної доньки. Я була головнокомандувачем операції під назвою “Сімейний відпочинок”.
Ось ми прилетіли. Море, сонце, діти скачуть від радості. Здавалося б — ось воно, щастя, можна розслабитися. Але мій чоловік Тарас мав на цей рахунок іншу думку.
Він з виглядом переможця впав на шезлонг, натягнув сонцезахисні окуляри, уткнувся в телефон і ніби зник із цього світу. Його єдиний рух — час від часу перевертатися, щоб засмага була рівномірною.
Діти, звісно, — вічний двигун. І всі ці “мам, дай”, “мам, піди зі мною”, “мам, подивись” лунали лише до мене. Тарас робив вигляд, ніби він — частина пейзажу. На другий день я зрозуміла: моя відпустка перетворилася на роботу, тільки під палючим сонцем.
Одного разу я побачила на стенді рекламу місцевого спа: “Дві години раю: шоколадне обгортання та масаж”. Дівчата, я ледь не впала! Від одного уявлення про це в мене перехопило дух. Я відчула цей запах какао. Це був знак! Я заслужила це.
Підійшла до чоловіка, який мирно дрімав, і ніжно попросила: “Тарасе, посиди з дітьми пару годин, добре? Хочу сходити на масаж. Просто поглянь за ними”.
Він ліниво приплющив око і вимовив фразу, від якої мене пройшов мороз по шкірі:
“Оксанко, ти серйозно? Доглядати за дітьми — то жіноча робота! Я в відпустці, рік працював, щоб тут опинитися. Хочу просто полежати”.
Сказав і знову закрив очі, нібито розмова закінчена.
Обидно? Ще б пак! Я ж теж рік працювала без віддиху! Стояла перед ним, а в голові кипіла лава — гаряча, нестримна. Але я не кричала, не розмахувала руками. Навіщо? Словами тут не допоможеш.
Погляд випадково впав на аніматорів у яскравих костюмах — справжніх козаків. Усмішки, жарти, енергія — і в цю мить мене осяяла ідея. Трохи зухвала, з ноткою дотепності, але цілком справедлива.
Рішення прийшло миттєво. З найчарівнішою усмішкою я підійшла до хлопців у вишиванках.
“Доброго дня! — промовила я солодко. — Маю до вас прохання. Бачите того чоловіка на лежаку? Це мій чоловік. Сьогодні його умовне свято — він, так би мовити, справжній козак у душі. Але дуже скромний”. Брехала, навіть не моргнувши. Аніматори зацікавлено подивилися на Тараса. “Хочу зробити йому сюрприз. Може, візьмете його головним героєм сьогоднішньої гри — у ролі отамана?”
Для впевненості я тихенько вклала одному гривню — щоб було по-чесному. Його очі засяяли. “Буде виконано! — відповів він, підкручуючи вуса. — Ваш отаман отримає свою славу!”
Я повернулася до лежака, відчуваючи себе геніальним стратегом, і приготувалася до дійства. За кілька хвилин до нашого місця підійшла юрба аніматорів.
Один із них узяв мікрофон і проголосив на весь пляж: “Увага, усі! Ми шукали найхоробрішого, найспритнішого, наймудрішого козака — і знайшли! Зустрічайте — батько Тарас!”
Що почалося! Тарас схопився, очі вилізли на лоб, він бурмотів щось незрозуміле. Дітки, Марійка й Юрко, заверещали: “Тато — козак!” — і вже тягнули на нього шапку з
