“Ти лише їси й нічого не робиш” — тоді я мовчки зібрала речі й продала будинок, де вони мешкали.
Ці слова впали, як камінь у воду, розсікаючи тишу нашої вечері, розходячись кругами по тарілках із дерунами та квашеною капустою. Моя виделка застигла на півдорозі до рота.
— Вона жере, як кінь, а рук не прикладає! Хай сама дбає про себе, якщо не хоче опинитися на вулиці! — вигукнула невістка Мар’яна.
Мій син Дмитро куштував борщ, не відриваючись від тарілки. Жодного слова на мій захист, ані погляду. Його мовчання було голоснішим за її докори. Онук дивився заплутано — малий ще, щоб зрозуміти, але вже достатньо великий, щоб відчути важкість дорослого гніву.
Я проковтнула шматок хліба, поклала виделку. Не заплакала, не сперечалася. Не нагадала про біль у спині, про пальці, які вже не слухаються. Не сказала, що готую, коли можу, складаю білизну, коли вистачає сил. Просто почала збирати посуд.
Тієї ночі я лежала у своїй кімнаті — не більше за комірку: вузьке ліжко, вікно під самою стелею. Стеля тріщала від спеки. З вітальні долітали сміх, дзвін склянок, голоси з телевізора.
Я не ридала, але щось холодне стиснуло груди. Не через сьогоднішнє приниження — через роки повільного зникнення. Мене стирали, як стару фотографію, а сьогодні лише обвели контур олівцем.
Згадала роки, коли чоловік помирав — повільно, важко. Я годувала його з ложки, прала брудну білизну, тримала дім на купонах із газет. Пам’ятала Дмитрика-малого — як працювала у дві зміни на фабриці, щоб купити йому зошити, як нитки рвала зубами, коли пальці не слухалися.
А тепер я — зайвий рот.
Вранці я не пішла — це було б занадто просто. Зварила каву, пришила ґудзик на онуковій сорочці. Але мовчала.
Через два дні вони поїхали на відпочинок — “сімейний виїзд”, мене не запросили. Мар’яна щось буркнула про “час для себе”. Дмитро не подивився в мій бік.
Тоді я взяла валізу, документи, чотки та щоденник у вицвітлій обкладинці. Не лишила записки — тільки ключі на столі, поруч із складеним рушником.
Автобусом їхала через все місто. Будинок для літніх був простим, але чистим, без запаху розпачу. Чергова дала анкету, не цікавлячись причиною. Я посміхнулася, щось сказала про “спокій”, але всередині було пусто.
Сидячи на ліжку в кімнаті з ароматом мила, я дивилася у вікно на гілку каштана. Вперше подумала: чи справді я — тягар? Невже я лише “та, що їсть за трьох”?
Але вранці прокинувся голос, який давно не чула: “А якщо вони помиляються?”
Я заварила чай, закуталася в плед, зв’язаний власноруч, і набрала номер:
— Василю Миколайовичу, — голос ледь тремтів. Це був старий друг чоловіка, наш колишній адвокат. — Пам’ятаєте документи на будинок?
Пауза. Потім:
— Пам’ятаю кожну кому.
За три дні я сиділа в його кабінеті — ті самі запилені книжки, запах пергаменту. Він відкрив папку.
— Ви мали отримати копію, — сказав він.
Там було все: моє ім’я, адреса, підпис чоловіка. Будинок, з якого мене випроваджували, був моїм — повністю, з 1994 року.
— Я нікому не казала, — прошепотіла я.
Василь Миколайович усміхнувся:
— Може, час настав?
Він прийшов за тиждень до діагнозу, сказав, що не хоче, щоб я залишилася без даху.
Цитую: “Вона будувала цю родину — не має просити дозволу жити у власному домі”.
Сльози підступили до горла. Навіть помираючи, він думав про мене — не сльозами, а паперами, підписами, захистом.
— Хочу продати, — сказала я твердо.
— Оформлю тихо, — кивнув він.
— Нехай дізнаються з листа, не від мене.
Тієї ночі я повернулася в будинок для літніх із паляничками для персоналу та квіткою для Ганни Семенівни з сусідньої кімнати. Ми пили чай у тиші, а потім я знову відкрила папку, перечитувала кожний рядок.
Чоловік підписав з любов’ю. Я підпишу — з усвідомленням. І тоді вони зрозуміють: я не просто “та, що їсть”.
Через півроку Василь Миколайович подзвонив:
— Готово. Гроші на рахунку, будинок — новим власникам.
Дмитро дзвонив без перерви. Нарешті я відписала: “Угоду завершено. Будинок був моїм. Забрала лише те, за що колись платила сама”.
Потім подзвонила Мар’яна:
— Ти жадібна стара! Продала наше житло!
— Ні, — спокійно відповіла я. — Моє житло. Ви просто мешкали там дарма, як колись я годувала вас обох.
Наступного дня дзвонив Дмитро:
— Мам, ми залишимося на вулиці… Свєта ридає… Я все зіпсував…
— Я нічого у вас не відбираю, — сказала я. — Лише повертаю те, що ви вважали своїм.
— Що ж тепер робити?
— Димо, я давала, не рахуючи. Але коли твоя дружина мене образила, а ти змовчав — щось зламалося. Мені не потрібні ваші гроші чи вибачення. Лише тиша.
Отримавши гроші,
