Чоловік назвав її «ніким» перед коханкою, але через рік дружина знайшла, як йому відповісти…
— Пані, вам погано? — турботливий голос вирізався крізь туман у її свідомості. Вона підняла на незнайомця заплакані очі — і раптом розридалася навзрид, не зважаючи на перехожих, які розступалися, ніби перед невблаганним стихійним лихом.
Оксана вже забула, коли востаннє спала більше п’яти годин. Її день починався з півночі й закінчувався опівночі: велика хрущовка, кухня на трьох (чоловік, син і свекор, що лежав), гора брудної білизни, праска… А ввечері — друга зміна: миття підлог у бізнес-центрі. На себе часу не лишалося зовсім.
Так сталося поступово. Спочатку свекруха з першого поверху почала частіше «забігати на каву», залишаючи після себе гори посуду й «корисні поради». Потім чоловік Петро вирішив, що хатня робота — це «жіноча доля».
Син, якому вже стукнуло 25, швидко зрозумів правила гри. Навіть на роботі начальниця сміливо навантажувала її чужими обов’язками, натякаючи: «Не подобається — за дверима черга». Оксана мовчки робила.
Колись вона була чарівною кондитеркою. Її «Наполеони» викликали захоплені зітхання. Але сімейні турботи, хворий свекор і вічна нестача гривень змусили забути про улюблену справу.
Донька давно вилетіла з гнізда, вийшла заміж за кордон — Оксана їй не заздрила, лише тихо раділа її щастю.
Втома стала її вічною супутницею. Щовечора вона падала на ліжко, мов камінь у воду, а зранку — знову в бій. Роки такого життя залишили слід.
Вона перестала доглядати за собою: зайва вага (яку Петро жартома називав «мамонта»), тьмяне волосся, стягнуте в «хвіст», старий халат і вічно втомлене обличчя.
Петро вже не просто був байдужий — він дивився на неї з огидою. Його «жарти» про «ведмедицю з Тернополя» лунали все частіше. Він пропадав по вечорах, повертаючись під ранок з чужим парфумом на піджаку.
Свекруха доповнювала ідеальну картину: її отруйні шепотіння та скарги синові про «нерозумну невістку» лунали щодня.
Було важко, але боротися вже не було сил. Оксана почувалася не людиною, а «функцією» — мовчазною машиною для виконання чужих бажань.
— Оксанко, ти ж себе зовсім запустила! — якось схвильовано сказала їй подруга з дитинства.
— Не можу, Тетяно. Родина — перш за все, — пробурмотала вона, але слова застрягли в серці, ніби кістка.
Розв’язка прийшла несподівано. Виснажена Оксана заснула в маршрутці, проїхала свою зупинку. Вийшла в незнайомому районі й пішла до метро через вулицю з кав’ярнями.
І раптом… Петро. Він сидів за столиком, сяяв, ніби начищений самовар, і обіймав доглянуту білявку в сукні, яка коштувала місячну зарплату Оксани.
Світ став сірим. Вона підійшла.
— Петре?
Він озирнувся. Спочатку злякався, потім насупився. Білявка знизнула плечима.
— Коханий, хто це?
І тоді Петро, дивлячись крізь неї, буркнув:
— Це? Та ніхто… З роботи.
«З роботи». Не дружина, не мати його дитини — просто «з роботи».
Вона пішла, не розрізняючи дороги. У грудях ніби камінь. «З роботи… з роботи…»
— Пані, вам погано? — знову почула вона.
І тоді Оксана розплакалася навзрид. Не через зраду. Через себе — ту Оксану, якої вже не було.
Додому повернулася, мов у тумані. Син, не відриваючись від телефона, запитав:
— Мам, де мої шкарпетки?
Задзвонив телефон. Начальниця:
— Оксано, завтра виходьте, тут завал!
— Не прийду, — тихо сказала вона і вимкнула телефон.
Зібрала речі й пішла. До мами.
Перші дні телефон дзвонив без перерви — Петро, син, начальниця. Але вона не відповідала. Вони не хотіли її — вони хотіли, щоб хтось готував, прибирав і мовчав.
Одного дня вона розбила стару чашку з серцем, яку колись подарував Петро.
«Все, — подумала вона. — Стара Оксана померла».
Минув рік.
Ясний літній день. Оксана сиділа в кафе, пила каву і сміялася з жартів свого супутника — того самого чоловіка, який тоді спинився біля неї на вулиці.
Вона змінилася: струнка, в елегантній сукні, з блискучими очима. Відкрила свою кондитерську — її торти стали відомими.
Раптом вона побачила Петра. Нерозч