Я витягла його з того світу, а він знайшов іншу. Але мій прощальний подарунок їх розорив.
— Я йду від тебе, Олесю.
Ці слова, холодні й чужи, прорізали вечірню тишу, наче крига.
Ніж випав із неслухняних пальців Олесі й з брязкотом упав на тарілку. Святковий стіл, приготований нею з такою любов’ю, свічки, квіти — усе раптом стало лише жорстокою пародією на щастя.
— Що?.. Як це — йдеш? Богдане, що ти кажеш? — голос її тріснув. — Ми ж… пережили стільки… я… А сьогодні ж наша річниця…
Вона хотіла, щоб цей вечір став особливим — десять років разом. Лише для них двох. Символ того, що всі біди позаду.
Після аварії Богдан змінився — замкнувся, став далеким. Олеся думала, що це через повільне одужання. Вона вірила, що її любов розтопить цей лід.
Але зараз він не дивився на неї. Він дивився на свою матір, яка тільки-но без запрошення увірвалася до їхнього дому.
Марія Степанівна, свекруха, сяяла. Вбрана, наче на свято, з яскравою помадою на тонких губах, вона підійшла й поклала руку на плече сина. Вона прийшла не в гості. Вона прийшла на страту.
— Ось саме, річниця! — її голос був отруйним. — Час припинити цей цирк! Я завжди знала, що моєму синові потрібна інша жінка, гідна його, а не служниця!
Серце Олесі застигло. «Служниця»… Невже вона?
— І я її знайшла! — урочисто оголосила Марія Степанівна, навіть не глянувши на невістку. — Донька мого старого друга, Мар’янка! Розумна, гарна, має квартиру в центрі! Вона не буде тобі, сину, нагадувати про твої слабкості!
Виявляється, усе вже було вирішено. Поки вона боролася за його життя, вони потай підбирали їй заміну. Наче зношену річ.
Богдан кивав, погоджуючись з кожним словом матері. В його очах не було ні провини, ні жалю. Лише холодна байдужість.
— Зрозумій, Олесю. Коли я лежав у лікарні, безсилий… ти була потрібна. А тепер я знову на ногах. І мені потрібна жінка, яка надихає, а не нагадує про мою слабкість.
Це був кінець. Остаточний. Вирок, винесений двома найближчими людьми у день їхньої річниці.
Ніби у німому кіно, перед очима Олесі промайнув останній рік її життя. Не життя — виживання.
Вона пам’ятала той дзвінок. Байдужий голос, який став початком її пекла: «Ваш чоловік потрапив у аварію, він у реанімації».
Потім — лікарня. Безкінечні коридори, запах хлорки. І перша розмова з лікарем, який зняв маску й потер обличчя.
— Стан тяжкий. Ми зробили все, що могли. Тепер — догляд. І його бажання жити.
«Догляд». Це слово стало її вироком і місією.
Гроші на рахунку танули, наче сніг навесні. Вона сиділа в кабінеті завідувача, який ввічливо пояснював: безкоштовне лікування закінчилося, а справжня реабілітація коштує. Дорого.
Того ж дня вона пішла до ломбарду. Зняла з вух золоті сережки — останній подарунок матері. Чоловік за стійкою зважив їх на долоні.
— Дівчино, ви впевнені? Це ж пам’ять, — сказав він без співчуття.
— Пам’ять його на ноги не поставить, — відрізала вона, забираючи гривні.
Потім пішли ланцюжок, браслет, нарешті — тоненька обручка, яку довелося знімати зі шкірою.
Коли продавати вже нічого не було, вона влаштувалася на другу роботу. Вдень — у душній крамниці, вночі — санітаркою. Спала по три години, дрімала в автобусі.
Марія Степанівна приїжджала раз на тиждень. Не допомагати — контролювати.
— Чому він такий блідий? Ти його зовсім не годуєш! — шипіла вона, поки Олеся мила підлогу.
— Лікар сказав — лише бульйони, — тихо відповідала Олеся.
— Лікар! Що він розуміє! Ти своїм кислим виглядом його добиваєш!
Жодної копійки допомоги. Жодного разу.
Потім з’явився реабілітолог. Молодий, сильний, на ім’я Тарас.
— Олесю, це марафон, — казав він. — Щодня. Через біль, через «не можу». Жаліти його зараз — отруювати.
І вона не жаліла. Тягла його до ванної. Робила масаж, аж пальці боліли. Читала йому вголос, щоб не збожеволів від тиші.
Її сили танули, а його — поверталися. Вона схудла, під очима — синці. А він набирав вагу, на щоках з’явився рум’янець.
Вона вдихнула в нього своє власне життя.
А тепер він сидів перед нею. Сильний. Здоровий. Наповнений її силами — і дивився на неї, як на порожнє місце.
Олеся повільно оглянула їхні обличчя. Усмішка свекрухи — хижа, переможна. Вираз Богдана — самовдоволений. Вони чекали сліз. Істерики.
Але сліз не було. Всередині — лише порожнеча. І в тій порожнечі — розрахунок.
Олеся підвелася. Розправила плечі — і раптом відчу
