Я витягла його з того світу, а він знайшов іншу. Але мій прощальний подарунок їх розорив.
— Я йду від тебе, Маріє.
Ці слова, холодні й бездушні, прорізали вечірню тишу, ніж гостріший за бритву.
Вилка випала з неслухняних пальців Марії й дзенькнула об порцелянову тарілку. Святковий стіл, прикрашений свічками, стравами, які вона готувала цілий день — усе це раптом перетворилося на абсурдну виставу.
— Що?.. — її голос тріснув, ніби крига. — Як це — йдеш? Олександре, що ти кажеш? Ми ж… ми стільки пройшли… Сьогодні ж десять років, як ми одружилися…
Вона так хотіла, щоб цей вечір був особливим. Символом того, що найстрашніше позаду.
Після тої аварії Олександр змінився — замкнувся, віддалився. Марія вірила, що її любов розтопить цей лід. Але зараз він навіть не дивився на неї. Його погляд був прикутий до жінки, яка щойно без запрошення увірвалася до їхнього дому.
Галина Степанівна, його мати, сяяла. Вбрана, ніби на бал, з яскраво-малиновими губами, вона підійшла й поклала руку на плече сина, мов королева, що благословляє страту.
— Ось саме час! — її голос був отруйно-солодким. — Цей цирк тривав занадто довго. Мій син заслуговує на жінку, яка його надихає, а не на служницю, що годує його протертими супами!
Серце Марії завмерло. «Служниця»? Невже це вона?
— І я вже знайшла йому таку! — урочисто проголосила Галина Степанівна, наче оголошувала указ. — Донька моєї подруги, Олеся! Розумна, гарна, має власну оселю в Печерську! Вона не буде тобі нагадувати про твої слабкості!
Виявилося, все було вирішено. Поки вона боролася за його життя, вони вже підшукували заміну. Як стару сукню, яку викидають.
Олександр лише кивав, погоджуючись з кожною материною словом. У його очах не було ні провини, ні сумніву. Лише холод.
— Зрозумій, Маріє. Коли я лежав у лікарні, ти була потрібна. А тепер я знову на ногах. І мені потрібна жінка, яка веде вперед, а не тягне назад.
Це був кінець. Вирок, винесений у день їхнього весілля.
Ніби у сні, перед очима Марії промайнув останній рік — рік боротьби.
Той дзвінок. Голос із поліклініки: «Ваш чоловік у реанімації».
Лікарня. Безкінечні коридори. Лікар, що знизав плечима: «Все залежить від догляду».
Гроші танули, як сніг навесні. Вона віднесла до ломбарду мамині сережки.
— Дівчино, це ж пам’ять, — сказав ломбардник.
— Пам’ять ноги йому не поставить, — відповіла вона, забираючи гривні.
Потім пішли браслет, ланцюжок, нарешті — обручка. Коли продавати було вже нічого, вона влаштувалася на дві роботи.
Галина Степанівна з’являлася раз на тиждень — не допомагати, а контролювати.
— Чому він такий блідий? Ти його зовсім не годуєш!
Жодної копійки допомоги.
А потім — реабілітолог. Молодий хлопець, що казав: «Не давайте йому себе жаліти. Жаль — це отрута».
І вона не давала. Тягла його на власних плечах. Годувала. Розминала м’язи. Вдихала в нього своє життя.
А тепер він дивився на неї, як на чужака.
Марія обвела поглядом їхні обличчя. Галина Степанівна сяяла, ніби виграла лотерею. Олександр був спокійний — наче з нього зняли тягар.
Вони чекали сліз. Істерики. Звинувачень.
Але сліз не було. Лише крижана порожнеча. І в ній — рішення.
Марія підвелася. Випросталася.
— Якщо так… — її голос був спокійним, як вода в ставку. — Перед тим, як ми розійдемося, я хочу зробити вам подарунок.
Вони переглянулися. Напевно, думали, що вона витягне якийсь дурнуватий сувенір.
Вона принесла папку. Поклала її перед Олександром.
— Що це?
— Відкрий.
Перший лист — чек із приватної клініки. А далі — десятки інших: ліки, реабілітація, кредити. Все — пораховано, підбито.
Його пальці задрижали.
— Я… не розумію…
— Ти все розумієш, Олександре. Я була твоєю «доглядальницею». Тепер — час сплатити рахунок.
Галина Степанівна вихопила папку. Її очі бігали по цифрам.
— Ти не посмієш! — скрикнула вона.
— Посмію, — відповіла Марія.
Суд був коротким. Документи говорили за неї.
Вона виграла.
Квартира, яку вони купили разом, тепер була її. Олександр, замість того, щоб почати «нове життя», переїхав до матері в її стару хрущовку.
«Ідеальна» Олеся зникла, дізнавшись про борги.
А Марія повернулася додому. Відчинила вікна. Викинула старі речі. Перефарбувала стіни.
Вранці вона сіла біля вікна з кавою. Дивилася, як сонце піднімається над Києвом.
Вона не повернула кохання. Але відвоювала себе.
