Життя у нас завжди непросте, особливо стосунки між рідними й чужими. Буває, родичі посвариться — і на все життя ворогами залишаються. А інколи зовсім чужі люди стають ближчими за рідну кров.
Йосиповичу вже сімдесят п’ять, і тепер він почувається немолодим, але щасливим — бо не самотнім. У молодості його звали Василем, а в літах перейменували на Йосиповича — так і коротше, і ввічливіше, і наче тепліше. А він і не супротивлявся.
Одружився він не рано — у двадцять шість. Хоча в селах тоді хлопці сім’ї заводили раніше, він усе придивлявся. Із місцевих дівчат жодна йому не сподобалась.
— Василю, доки ще будеш холостякувати? — допитувались мати, рідня та одружені друзі.
— А чого? Мені й так добре, — сміявся він. — Встигну ще ярмо на шию надіти. Не бачу я, щоб мої друзі щасливі були — дружини й діти щось вимагають, постійно їм чогось треба. А я сам собі пан! Ха-ха-ха!
Але дівчата на Василя позирали з надією — кожна мріяла про нього. Виглядний хлопець, працьовитий, спритний. Уже тоді в ньому проглядалася господарська жилка, до того ж не пив і не палив. Багато матусі радили дочкам його зачарувати.
— З Василя чудовий чоловік вийде, — казали селянки, але він не поспішав обирати місцеву — мабуть, доля йому іншу путь приготувала.
Хоча Василь часто ходив у клуб по вечорах — молоді в селі було багато, музика лунала. Якби шукав наречену, то точно б одружився. Але чомусь місцеві дівчата його не цікавили. Працював він у «сільгосптехніці» водієм вантажівки. Часто їздив у сусідні райони. І одного разу каже матері:
— Завтра зранку їду до Бережан — голова посилає за запчастинами. Збери мені їсти, бо далеко, цілий день піде. Вечором повернусь.
— Ой, Василю, яка вдача! Давно вже тітка Олена збирається до нас, а попутки нема. Заїдь по неї, привезеш. Не забудь…
— Гаразд, заїду, — пообіцяв син.
Олена була старшою сестрою матері. І ось ця тітка зіграла вирішальну роль у житті Василя. Хоч вона й не знала заздалегідь, що племінник завітає, але розмова така вже давно висіла в повітрі.
— Василю, коли будеш у наших краях — заїжджай, завжди рада. А то й до вас у гості з’їздимо.
Тітка була хитра — усе норовила племінника оженити.
Коли Василь проїжджав повз її будинок, заскочив на хвилинку:
— Тіто Олено, поки я там завантажуюсь, збирайся. Заберу тебе на зворотному шляху.
— Ох, ти мій золотий! — зраділа вона. — Не хвилюйся, буду готова, як комсомолка!
На зворотному шляху він заїхав по тітку, а вона й каже:
— Василю, давай закинемо мішок картоплі Марійці по дорозі. Нам якраз по шляху.
— Та давай, місця в машині вистачить, — погодився він.
За кілометр від Бережан жила та Марійка — заїхали, мішок вивантажили, і Василь познайомився з гарною жінкою, молодою вдовою. У неї була п’ятирічна донька — Олеся. Щойно Василь поглянув на Марійку — між ними пробігла іскра. Тітка Олена вмить помітила.
«Ось так краще, — подумала вона. — Справа буде…»
Василь занедужав — дуже сподобалась йому Марія. Вдруге побачив її, коли відвозив тітку Олену додому.
— Василю, давай заверни до Марійки, треба їй дещо передати.
Зрадів хлопець — а то вже всю голову зламав, як її побачити. Поки тітка шепотілася з Марією, він усе кидав на неї погляди. Дове
