Повертаючись із Сумської області, Дмитро їхав трасою, не спішачи, думки блукали минулим. Небо було похмурим, дощ уже починав моросити, краплі вмить запливали лобове скло. Машини назустріч летіли одна за одною.
Відрядження було коротким — він, судовий виконавець із села Великі Сорочинці, планував затриматися на три дні, але справи вдалося закрити за добу. Готель його не вабив — поспішав додому, адже у дружини Олені сьогодні був день народження. Встиг придбати їй одяг, трохи косметики — продавці, звісно, підказували, бо сам він у цьому мало що тямив…
Дорога вночі видавалася нескінченною, очі слизило від втоми, а дощ лише посилювався.
— Треба скоротити шлях, — блиснуло в голові. — Піду через Гадяч, так ближче, а то по трасі зайвий крюк. Хоча там ґрунтовка, та нічого — вже світає.
Так і зробив. З Оленою жили вже десять років, і син їхній, Івасик, теж десятилітній — завагітніла одразу після весілля. Хоч народився передчасно, але виріс хлопцем кмітливим, справжнім молодим козаком.
Дмитро відчував, що ось-ось засне, але до дому залишалося ще кілометрів п’ятнадцять. Світало, та дощ лив тепер навперейми. Раптом — глухий удар об капот. Він різко гальмує, серце завмирає:
— Добре, що не летів на швидкості… Щось збив. Ліс поряд, може, звірина… — вискакує з машини.
На дорозі лежить жінка, парасолька відкотилася вбік. Охоплює паніка — він збив людину! Може, ще жива? Підхоплює її на руки, несе до авто, садить на заднє сидіння.
— Жива, слава Богу, швидкість була невелика, — звертається до неї. — Як ви себе почуваєте? Давайте до лікарні, ось уже село видно.
Жінка хапається за ногу.
— Не треба до лікарні… Все добре, тільки нога трохи болить, мабуть, ушиб.
— А ви хто? — піднімає на нього очі.
Дмитро дивиться на неї — і завмирає. Вона теж.
— Наталю? — видихає він.
— Дмитро? — очі її розширюються.
— Ось так зустріч, — він усміхається. — Значить, ось де ти. А я тебе шукав… А ти — за п’ятнадцять кілометрів від мене.
— Сама не вірю, що тебе бачу, — відповідає вона, наче забувши про біль.
— Так, це я, у власній персоні. Хочеш — віри, хочеш — ні. — Він сміється.
— Та все ж до лікаря заїдемо, покажеш дорогу.
— Гаразд, — згоджується вона.
Фельдшерський пункт опинився зовсім близько. Лікар просить її наступити на ногу — біль майже немає.
— У вас ушиб, Наталіє Олександрівно, — констатує він. — Випишу звільнення від роботи.
— Ой, ні, Степане Івановичу! У мене уроки, діти чекають. Дмитро мене підвезе, правда? — Він киває.
Наталка викладає в місцевій школі українську мову. Вийшла сьогодні раніше — треба було підготувати контрольні.
— Та все ж покажіться через пару днів, — наполягає лікар.
— Якщо нога турбуватиме, то прийду, — обіцяє вона.
Йде до машини, трохи кульгаючи. Дмитро йде за нею, радіючи, що все обійшлося.
— Мені треба переодягнутися, — каже вона. — У такому вигляді на уроки не піду. Ще є час.
— Звісно, показуй, де живеш.
Будинок Наталки теж недалеко. Вона виходить і незабаром повертається у світлому плащі. Дощ і далі моросить. Поговорити не встигли.
— Наталю, давай зустрінемося ввечері? Може, десь тут?
— Навіщо? У тебе ж дружина…
— Ми ж десять років не бачилися. Просто поговоримо… Якщо, звісно, ти зможеш. — Раптом йому спало на дум
