— Твої котлети навіть пес не їсть, — сміявся чоловік, викидаючи їжу. Тепер він їсть у безкоштовній їдальні, яку фінансую я.
Тарілка розбилася об смітник. Дзвінкий удар порцеляни об пластик пройняв мене холодом.
— Твої котлети навіть пес не їсть, — знову засміявся він, показуючи на собаку, який гордо відвернувся від їжі.
Тарас витер руки об дорогий рушник, який я вишивала власноруч.
Він завжди пильнував за дрібницями, коли це стосувалося його вигляду.
— Олю, я ж казав. Ніякої домашньої їжі, коли чекаю ділових партнерів. Це… селянсько. Пахне біднотою.
Він вимовив це слово так, ніби воно було гіршим за прокляття.
Я дивилася на нього — на його ідеальний костюм, на швейцарський годинник, який він не знімав навіть вдома.
І вперше за роки я не відчула ні болю, ні сорому. Лише холод. Глибокий, як зимова ніч.
— Вони приїдуть за годину, — продовжив він, не помічаючи мого виразу. — Замов стейки з «Престижу». І той салат з трюфелями. І… приберися. Надягни ту зелену сукню.
Його погляд ковзнув по мені.
— І заколи волосся. Розкуйовджена — це дешево.
Я мовчки кивнула. Просто рух голови.
Поки він розмовляв по телефону, віддаючи накази помічникові, я збирала уламки тарілки.
Кожен шматочок був гострий, як його слова. Я не сперечалася. Навіщо?
Усі мої спроби «стати кращою» закінчувалися однаково — приниженням.
Мої курси кулінарії він назвав «розвагою для безробітних».
Мої спроби прикрасити дім — «селюцьким смаком». Моя їжа, яку я готувала з надією, летіла у смітник.
— Так, віно візьми дорожче, — говорив Тарас. — Але не те, що Оля купувала.
Я підвелася, викинула уламки й подивилася на своє відображення у вікні. Втомлена жінка з пустим поглядом. Жінка, яка намагалася бути частиною чужого інтер’єру.
Я пішла у спальню. Але не за сукнею. Я дістала валізу.
Він подзвонив через дві години, коли я вже була в невеликому готелі на околиці Києва.
— Ти де? — його голос був спокійним, але під ним ховався гнів. — Гості тут, а господині немає. Невдячно.
— Я не повернусь, Тарасе.
— Що? Через котлети? Олю, не дитинься. Повертайся.
Він не просив. Він наказував.
— Я подаю на розлучення.
Тиша. На тлі чулися сміхи й дзвін келихів. Його вечір тривав.
— Зрозуміло, — пролунав його холодний сміх. — Граєш у незалежність? Гаразд. Подивимось, наскільки вистачить. На тиждень?
Він поклав слухавку. Для нього я була лише реччю, яка тимчасово зламалася.
Ми зустрілися через тиждень у його офісі. Він сидів за столом, поруч — гладкий адвокат. Я прийшла сама.
— Ну що, набридло самотність? — Тарас усміхнувся. — Я готовий пробачити. Якщо вибачишся.
Я мовчки поклала на стіл заяву.
Його усмішка зникла. Він кивнув адвокатові.
— Мій клієнт, — почав той, — пропонує вам авто та утримання на півроку. Сума більш ніж чесна.
Я відкрила папку. Сума була смішною.
— Квартира залишається Тарасові, — продовжив адвокат. — Вона була куплена до шлюбу.
— Я вела господарство, — тихо сказала я. — Я створювала затишок, який допомагав йому в роботі.
Тарас засміявся.
— Затишок? Будь-яка покоївка зробила б це краще. Ти була просто… прикрасою. Яка, до речі, останнім часом зовсім зів’яла.
Він хотів зачепити. І в нього вийшло. Але замість сліз у мені спалахнув гнів.
— Я не підпишу.
— Ти не зрозуміла, — Тарас нахилився. — Це не пропозиція. Це ультиматум. У мене найкращі юристи. Ти залишишся з нічим.
Я подивилася на нього. Не як дружина. Як на стороннього.
І побачила не сильного чоловіка, а наляканого хлопчика, який боїться втратити контроль.
— Побачимось у суді.
Я вийшла, відчуваючи його погляд у спину.
Суд був жорстоким. Його адвокати змалювали мене як егоїстку, яка зруйнувала шлюб через «невдалу вечерю».
Моя адвокатка — спокійна жінка — не сперечалася. Вона показувала чеки, квитанції, докази.
Не для того, щоб довести мій внесок у його бізнес. А щоб довести: я не була дармоїдом.
Суд присудив мені трохи більше, аніж Тарас пропонував спочатку. Але не в грошах була суть.
Суть була в тому, що я не здалася.
Перші місяці були важкими. Я знімала маленьку кімнату в ста
