Кохання на все життя
У чотирнадцять років на Оленку обрушилися домашні клопоти, догляд за хворою матір’ю, та ще й навчання в школі не давало спокою. Вона мріяла стати лікарем.
— Мамо, закінчу інститут і лікуватиму тебе. Ти все одно одужаєш. Ти ж у мене молода, — говорила вона матері.
Сама ж нишком плакала у своїй маленькій кімнатці від безсилля. Жили вони втрьох у місті, але в приватному будинку. По суті, та ж саме село. Усі на виду. Батько ніколи не допомагав матері, навіть нормально не розмовляв ні з нею, ні з Оленкою, був грубим. Доброго слова від нього ніхто не чув. А коли Віра захворіла, він зібрав речі й пішов з дому.
Спочатку Оленка не звернула уваги, що батько складає речі — мало куди по роботі посилають, але все стало зрозуміло, коли він уже біля дверей сказав дочці:
— Я йду від вас назавжди. Таке життя не для мене, та ще й з хворою дружиною. Мені потрібна здорова жінка, а хвора… Ти вже доросла, справишся. Гроші надсилатиму поштою.
Донька подумала, що він жартує, але зрозуміла серйозність ситуації, коли двері з тріском замкнулися за ним. Віра лежала й усміхалася, а донька остовпіла.
— Мам, чому ти радієш? Як ми житимемо?
— Якось проживемо, доню. А що ми від нього бачили? Злість і грубість. Сходи до дядька Віті, скажи, що я просила зайти.
— Добре, мамо, зараз, — відповіла Оленка й пішла до сусіда через дорогу.
Вона давно помічала, що дядько Вітя дивиться на її матір інакше. Батько ніколи так не дивився. Віктор завжди посміхався їм, говорив матері гарні слова. На День народження дарував квіти й коробку цукерок, звісно, коли батька не було поруч. Оленка все бачила, але нічого не питала. Їй теж діставалися цукерки.
Батько ж ніколи нічого не дарував ні дружині, ні доньці, навіть не вітав з Днем народження. Віра поводилася гідно, як і належить одруженій жінці, хоч сусідки й шепотіли, що вона «вертихвістка». Одного разу, коли Оленці було тринадцять, вона почула, як Віктор зізнається матері в коханні.
— Вірочко, я завжди буду поруч і кохатиму тебе. Навіть не сумнівайся. Щоб не сталося, пам’ятай це.
А мати засміялася й відповіла:
— Ех, я іншому віддана й буду йому вірна, — і додала: — Не треба, Вітьку, ніяких зізнань.
Оленці йшов чотирнадцятий. У неї самої вже крутилися хлопці в голові, тому вона розуміла — Віктор кохає її матір. Але поводився він стримано, ненав’язливо, не компрометував її перед сусідами. І справді був завжди поруч. Оленка мимоволі порівнювала батька й дядька Вітю, і порівняння було не на користь першого. Сама вона ставилася до Віктора тепліше, ніж до рідного батька.
Коли Оленка підросла, то дізналася, що Віктор — колишній однокласник матері, і запитала в неї:
— Мам, чому ти вийшла за батька, а не за дядька Вітю?
Віра тоді розсердилася на доньку й нічого не пояснила, а Оленка більше не питала.
Незабаром трапилося лихо. Мати впала й зламала ногу в двох місцях. Вона вже починала одужувати, але їй раптом знову погіршало. Виявилося, що на кістці утворився наріст. Віра слабшала, не могла стати на ногу й взагалі піднятися з ліжка. Батько не збирався доглядати за нею, і саме тоді він пішов з дому назавжди — зник одного дня й більше не з’являвся. Оленка так нічого й не дізналася про нього, чи живий він. Та їй це було й нецікаво.
Поки Віра лежала, Віктор пропонував допомогу через Оленку, знаходив ліки й передавав.
Коли дівчина прийшла до нього, він одразу зрозумів, що щось трапилося. Він жив один, але в будинку був ідеальний порядок.
— Дядьку Вітьку, мама сказала, щоб ти прийшов до нас, — вимовила вона.
— А як же твій батько? Йому це не сподобається.
— Та батько нас кинув. Учора ввечері пішов назавжди, так і сказав.
Віктору більше нічого не треба було казати — він одразу прийшов до них. Довго сидів біля матері, вони розмовляли. А потім залишився назавжди. Оленка навіть не помітила, як це сталося. Відчувалося, ніби він завжди жив із ними.
За Вірою він доглядав дуже дбайливо. Привозив додому лікарів, сам возив її по лікарнях, і їй поступово ставало краще. Віра піднялася на ноги. Усі були щасливі. З приходом Віктора в будинок Оленці стало набагато легше — він звільнив її від домашніх клопотів і догляду за матір’ю.
— Оленко, головне — добре вчись. Твоя мрія стати лікарем обов’язково збудеться, — підтримував він її й сам щиро вірив у це.
Інколи Оленка помічала, що Віктор ходить похмурим, але мовчав. Перед Вірою намагався посміхатися. Пізніше вона дізналася, що він чув плітки на її адресу.
— Де це видано, щоб за хворою жінкою
