Сімдесятиоднорічна вдова обрала собі молодого нареченого — і зробила йому неймовірну пропозицію.
У двадцять три роки Данило Коваль вже ніс на собі більше тягаря, ніж більшість людей удвічі старших за нього. Перспективний студент-юрист, він вірив, що наполеглива праця колись прокладе йому шлях до кращого життя для себе та родини.
Але доля любить випробовувати навіть найвпертіших.
Два роки тому трагедія вразила їх без попередження. Його батько, Борис, раптово помер від серцевого нападу, залишивши сім’ю в розпачі. Горе було невимовним, але не було часу піддаватися йому. Поряд зі скорботою прийшли несплачені борги та рахунки, про які Данило навіть не знав.
Будинок Ковалів, колись наповнений теплом і сміхом, перетворився на місце постійного занепокоєння. Листи від кредиторів приходили майже щодня. Останні попередження купчилися на кухонному столі. Заощадження, колись скромні, але стабільні, тепер були порожні.
Його мати, Ольга, не могла допомогти. Вона боролася з раком, проходячи нескінченні лікування, які вичерпували останні гроші. Його молодша сестра, Соломія, якій було лише чотирнадцять, мріяла стати ветеринаром. Вона намагалася бути бадьорою, але Данило бачив тривогу в її очах. Він робив усе можливе, щоб захистити її від жорстокої правди.
Кожного вечора після пар та неоплачуваної практики в невеликій юридичній фірмі Данило сидів за кухонним столом, оточений паперками з несплаченими рахунками. Його розум бомбардував питаннями, на які не було простих відповідей.
Як продовжити лікування мами? Як Соломія закінчить школу? Чи вистачить у мене сил утримати родину?
Одного вечора колега з фірми запросив його на благодійний бал, який організовувала відома родина у місті. Данило ледь не розсміявся — у нього не було ні часу, ні грошей, а вже тим більше костюма, який би підійшов для подібного заходу. Але колега наполіг. «Це шанс завести корисні знайомства», — сказав він.
У позичених туфлях і єдиному пристойному краваті Данило пішов.
Бал відкрив перед ним світ, у якому він ніколи не бував — розкішний маєток, блискучий як зірки люстри, офіціанти, що носили срібні підноси, гості, які говорили тихо й впевнено. Данило тримався осторонь, відчуваючи, що він тут зайвий.
А потім до нього підійшла вона.
Галина Шевченко.
Їй було сімдесят один, але вона несла себе з такою грацією й авторитетом, що навколишні розступалися без її наказу. Її сріблясте волосся було акуратно закручено у пучок, перли на шиї сяяли, а глибокі блакитні очі, здавалося, бачили більше, ніж варто.
«Ти тут не свій, чи не так?» — запитала вона з ледь помітною усмішкою.
Данило почервонів. «Чесно? Так. Я тут випадково.»
З якоїсь причини він не став нічого приховувати. Під час розмови Галина розпитувала його про навчання, родину, мрії. У її голосі не було осуду — лише цікавість. Він розповів їй про батька, хворобу матері, мрії Соломії та непосильний тягар, який відчував.
Вони говорили набагато довше, ніж він очікував. Розійшовшись, він подумав, що більше ніколи її не побачить. Вона була чужинкою з іншого світу.
Але життя вирішило інакше.
Через кілька днів стан мати погіршився, і лікарняні рахунки зросли вдвічі. Соломія стала ще замкнутішою, відчуваючи напругу, про яку ніхто не говорив. Данило був на межі, коли йому подзвонили.
«Даниле? Це Галина Шевченко. Пам’ятаєте мене з балу?»
Він здивовано кліпнув. «Звісно. Вітаю, пані Шевченко.»
«Я хочу, щоб ви мене відвідали. Треба обговорити одну важливу справу.»
Частина його вагалася. Що взагалі могла хотіти від нього така жінка? Але думка про лікування матері — і можливість допомогти — змусила його погодитися.
Через два дні він знову стояв біля розкішного маєтку. Економка в уніформі провела його у сонячну вітальню, де Галина сиділа у високому кріслі.
«Даниле, — тепло промовила вона, показуючи на стілець, — дякую, що прийшли.»
Він помітив її погляд — спокійний, майже розраховуючий, але не злий.
«Буду прямою, — почала вона, складаючи руки на колінах. — Мені сімдесят один. Я вдова вже понад десять років. Мій покійний чоловік залишив мені чималий статок і великий маєток, але у нас не було дітей. У мене немає близької родини. За ці роки я зустріла багато людей, але більшість стосунків були… угодою. Людям потрібні мої гроші, а не моя компанія.»
Данило мовчав, не розуміючи, до чого вона веде.
Вона ледь нахилилася вперед. «Але ти… ти інший. Ти не шукав мене. Ти говорив чесно, без масок. У тебе є амбіції, розум і — найголовніше — відповідальність за свою родину.»
Галина глибоко зітхнула. «Ось моя пропозиція. Я хочу, щоб ти одружився зі мною.»
Данило подивився на неї, думаючи, що
