Свекруха виплеснула мій борщ зі словами: «Я покажу тобі, як треба варити», але згодом саме я навчила її жити за розкладом у будинку для похилих, який купила власними коштами.
Кришка казанка тихо лягла на стіл. Я вимкнула вогонь і втомлено посміхнулася своєму відбиттю у вітрині шафи.
Гарячий, наваристий борщ. Андрій повернеться з роботи — і ми всією родиною сядемо вечеряти.
До кухні увійшла свекруха, Ганна Іванівна, не приховуючи своєї присутності. Вона обходила мою невелику квартиру, ніби ревізор, а її погляд ковзнув по мені з тим звичним, ледь помітним зневажливим виразом.
— Що це у тебе?
— Борщ. Гарячий.
Вона без дозволу взяла ложку, зачерпнула, піднесла до рота. Її обличчя перекривилося, наче вона ковтнула гіркоти. Я завмерла, знаючи, що буде далі.
— Це… — вона шукала слова, дивлячись на мене з огидою. — Це неможливо їсти. Вода. Ніякого смаку.
Миттєвий рух — і вона вивернула казанок у раковину.
Бульйон, м’ясо, овочі — все, на що я витратила останню годину після роботи, зникло у водостічній трубі.
Я дивилася на порожній посуд. Потім — на неї.
— Не журись, — вона поблажливо ляпнула мене по плечу, від чого стало ще гірше. — Я тебе навчу готувати. Для мого сина.
У цю мить на кухні з’явився Андрій, притягнутий галасом. Він побачив порожній казанок, бризки біля раковини й напружене обличчя матері.
— Мамо, що сталося? Олю, ти чого?
— Нічого, сину, — Ганна Іванівна перехопила ініціативу. — Оленька трохи втомилась, хотіла нас напівфабрикатами годувати. Але ж я тут, все виправлю. Зараз зварю справжню вечерю.
Андрій глянув на мене. У його очах не було підтримки. Лише втомлене, вимучене роками благання — «будь ласка, тільки не починай».
Він виріс під цим тиском, де скандал був страшнішим за приниження. І я не почала. Мовчки взяла ганчірку й почала витирати раковину.
Моя слабкість полягала в одному — у бажанні зберегти хиткий мир заради чоловіка, який панічно боявся конфліктів із матір’ю.
— Ось, дивись, — уже командувала свекруха, риючись у холодильнику. — М’ясо треба брати інше. І заправку робити не так.
Вона говорила, а я не чула слів.
Я лише відчувала, як її голос, її присутність витісняють мене з моєї ж кухні, з мого життя. Вона не просто вилила борщ. Вона показала мені моє місце.
П’ятирічний Тарасик, наш син, залетів на кухню й обійняв мою ногу.
— Мамо, я хочу їсти.
— Зараз бабуся приготує, — відповіла за мене Ганна Іванівна, не обертаючись. — Бабуся зробить смачно. Не те що деякі.
Я нахилилася до сина й пригорнула його. Його маленькі ручки обхопили мене за шию — і лише це втримало мене від крику.
Я дивилася на спину свекрухи, яка вже спритно нарізала овочі моїми ножами, і думала не про злість.
Ні. Я думала про те, що деякі уроки потрібно засвоювати дуже чітко. Особливо — як правильно вчити інших.
«Уроки» почалися наступного дня. Ганна Іванівна, яка раніше приходила двічі на тиждень, тепер з’являлася щодня.
Її «допомога» перетворилася на повний контроль. Вона переставила речі в шафах, викинула мої улюблені приправи. Увечері я вирішила поговорити з Андрієм.
Я дочекалася, поки Тарасик засне, і підійшла до чоловіка, який сидів із ноутбуком.
— Андрію, нам треба поговорити про твою матір.
— Олю, будь ласка, я ледве на ногах стою, — він навіть не підвів голови. — Що знову не так? Вона ж допомагає.
— Вона не допомагає. Вона виживає мене з дому. Все робить по-своєму.
— Вона просто піклується, щоб ми добре їли. Вона так звикла. Невже складно просто подякувати? — він потер скроні. — Ти ж знаєш, з нею сперечатися марно. Легше погодитися.
Легше. Це було його життєве кредо у стосунках із матір’ю.
Наступна моя спроба була ще жалюгіднішою. Я вирішила поговорити з нею напряму.
— Ганно Іванівно, я вам дуже вдячна за турботу, але я хотіла б сама вести господарство.
Вона подивилася на мене, і в її очах спалахнув тріумф. Вона голосно, з надривом зітхнула:
— Я так і знала! Я заважаю! Пробач, Олю, що втручаюсь. Стара дурна, хотіла якнайкраще. Для онука старалася, для Тарасика…
Вона театрально схопила свою торбу. Андрій, що вийшов із кімнати, побачив саме фінал сцени. Його обличчя закам’яніло.
— Олю, ти що, виганяєш мою матір?
Я знову програла. І цього разу виглядала справжнім чудовиськом.
Тиск посилювався. Тепер вона критикувала не тільки їжу, а й мої методи виховання Тарасика. Я занадто м’яка. Я дозволяю йому дивитися мультики. Я неправильно його одягаю.
При цьому вона сама нишком підсовувала йому солодощі, які йому були заборонені через алергію.
«Ц
